Олександр Вікторович Зима - День на роздуми, Олександр Вікторович Зима

інші стають лауреатами, одержують нагороди, а ти з п’яничками на березі якшайся. Аякже! Ти у нас толстовець, щира й широка натура!

Марта прагнула бути дружиною славетного чоловіка, щоб перед нею шанобливо схиляли голови сусіди, лікарі, друзі молодості… Вона підбивала його поштивістю та лакейством підкорити собі ще одну вершину на шляху до бронзоволиких. «Скільки вже таких лауреатів прописалося в президіях та обросло, мов коростою, титулами й посадами, а в науці через те — трухляві пеньки, підремонтовані бетоном повноважень…»

— Ну чого ти сидиш, як старець над своєю торбою? Або тікай з-перед очей, або займись ділом. Нас, до твого відома, сьогодні запросили в гості.

Василь Олександрович мовчав. Ні. він не ображався на життя, бо й одружився з дівчиною, яку любив. Йому лише жаль було цієї маленької Марти Савівни, котра вперто не розуміла трагікомедії, породженої заздрісною душею.

— Невже тебе не цікавить навіть те, хто нас запросив?

— Запросив Череп. Іван Антонович. Я знав ще три дні тому. Але я не піду торгувати совістю.

— Боже, як ти мені в’ївся чортячим характером, — сплеснула долоньками Марта Савівна і в благанні підвела очі до стелі, ніби її вигаданий бог міг лицезріти сердешну Урбаниху крізь дах особняка. — Звісно, легше сидіти з чужими й підозрілими особами десь на березі…

Квартира сповнилася переливами електричного дзвоника.

— Молитва на сьогодні відміняється, — усміхнувся до Марти Савівни Урбан і сховав рюкзак під крісло. — Піди відчини і приготуй щось попоїсти, бо Семен вічно голодний.

— Усе ти знаєш, тільки ніхто не визнає твого пророцтва. Тому й монографія твоя ніколи не вийде. Не розумію, для чого ти її пишеш? Та й хіба пишеш? Он уже на рибки-жабки зібрався. — її сварка нагадувала дитячу гру й ніскільки не гнівила чоловіка. — Це ти зумисне спорядився на ніч, щоб не піти до Черепа.

— Так, я справді не хочу бити череп’я в Черепа, — сердито обірвав Урбан. — Прошу, відчини Федаку.

— А якщо це не Федак, а якийсь рибачок для компанії?

Урбан мовчки підвівся, взяв Марту Савівну на руки й вийшов з кабінету. Поставив на килим у коридорі й попередив:

— Надалі, перш ніж зайти до кабінету, прошу стукати. Я хоч і люблю твій фольклор, але іноді і в мене терпець уривається.

— Ти ба… — осудливо скривила губи дружина, а потім прудко, метнулася до дверей на повторний дзвінок Федака.

— Біжу-у! Одну хвилиночку. Хто там? — випалила і мимохідь оглянула себе в дзеркалі Марта Савівна.

— Я до Василя Олександровича, — прогув Федак.

— Дома, дома. Аякже, він чекає на вас. Проходьте, — відчинила двері Марта Савівна. — А Василь Олександрович, як тільки ви подзвонили, каже мені: це Семен Сильвестрович прийшов. Одчини та клич до кабінету. Роздягайтеся. Василь Олександрович так вас любить, що навіть на рибалку не поїхав і відмовився в гості йти. Не знаю, чим ви його так приманили? Тільки й чую про вас…

— Семене, де ти там? — визирнув з кабінету Урбан і махнув дружині рукою, щоб ішла поратися па кухню. — Марту Савівну ти до ранку не переслухаєш. Їй би спортивним коментатором бути. Пропав талант.

При сторонніх Марта Савівна ніколи не перечила чоловікові. Рішуче пішла на кухню, ніби готувалася до останнього в своєму житті двобою.

Свіжий, бадьорий Федак обсмикнув поли свого модного шкіряного піджака й заговорив, ніби продовжив щойно перервану розмову:

— Наш великий американець узявся за мене по-справжньому. Не знаю, як і відбитися від Павла.

— Знову про нейроімпульси? — вгадав Урбан. — Тут, Семене, треба все добре зважити. Ти не забудь, що він тобі пише натяками.

— Та які там натяки? — аж обурився Федак і дістав листа з внутрішньої кишені піджака. Розгорнув, став читати: «На щастя, вчені воюють лише в лабораторіях, та часто саме лабораторії є полігоном. Невже ти хочеш, щоб людей розумних повернули в епоху палеоліту? Займись цією проблемою сьогодні ж, негайно. Завтра може статися таке, що ти кусатимеш себе за лікті, та не зможеш дістати». — Федак стенув плечима: — Чому Острожний причепився саме до мене? Невже немає кому більше цим зайнятися? У нас же є шукачі штучного інтелекту, от нехай вони й розшифровують нейрополя розуму мислячого. І головне, всі вчені світу мовчать, ніхто не панікує, і тільки наш Павло бемкає у всі дзвони.

— Ти охолонь, — мовив Урбан. — Сам же читав, що там у них — як на полігоні. І нам з тобою не треба думати про власні козирі, а можливо, слід починати з нуля, щоб потім перед нулем поставити одиницю, Семене. Якщо хочеш, бери мене в компаньйони.

— Даруйте, це несерйозно, — відповів Федак, — Моя докторська «на мазі», ви закінчуєте монографію. Нехай цим Череп займеться. А ми підключимо Гулька…

— У такому разі, давай прощатися. Може, на вечірній кльов устигну, — невдоволено забурмотів Урбан і встав з крісла.

— Ви з ким їдете? — примирливо запитав Федак.

— Їду сам. Хочу бодай один день на тиждень побути серед мудрих людей.

— Не розумію…

— Інтелігентна людина ніколи так не розмовлятиме зі старшим, Семене Сильвестровичу, — зауважив Урбан. — А тікаю я від вас тому, що всі ви занадто талановиті. А я люблю мудрих. Нехай і не вчених. Спілкування з ними допомагає іншими очима дивитися на світ — на річку, на дерево, на мураху, на вас, Семене Сильвестровичу, і на дітей. Кожна людина, щоб ви знали, повинна хоча б раз на день дивитися в очі дитини. Інакше душа зашкарубне, проросте скверною і не зможе сповідатися перед власною совістю й честю.

— Самодослідження — це розкіш філософів. Ученому зараз не до того.

— Знання без філософського прозріння — це і є Хілда Брайнт. Ви ще не забули про неї, Семене Сильвестровичу? Острожний не може всього розтлумачити, бо ви б тоді взагалі не