Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

заковтав десяток волинщиків з волинками й тепер силкувався вивергнути їх назад, — і в звуках тих не було ні складу, ні ладу.

Наче кіт, який хоче вигадати час, щоб зважити свій наступний рух, старий-молодий Гопвуд повернувся до мене засмаглою спиною, сподіваючись, як видно, заворожити мене цим видовищем.

Я заплющив очі від золотистого сяйва.

Це дало Гопвудові хвильку на те, щоб знайти потрібну відповідь.

— З чого це ви взяли, що я завдаватиму собі клопоту з такою старою шкапою, як Констанс Реттіген? — відказав він, сягаючи рукою до ванни й витягаючи звідти рушника, яким заходився витирати плечі та груди.

— Ви ж були її найбільшим коханням, а вона вашим. Того літа вся Америка захоплювалася цією закоханою парою, хіба ні?

Він обернувся поглянути, чи та іронія, що звучала в моєму голосі, відбилась і в мене на обличчі.

— Це вона доручила вам прийти сюди і застерегти мене?

— Можливо.

— Скільки разів ви відіжметеся на руках від підлоги? — запитав він. — А басейн шістдесят разів перепливете? А проїдете на велосипеді сорок миль за один день, не спітнівши? Яку вагу зможете підняти? Скільки душ… — (Я завважив, що він не сказав «жінок») —…вдовольните за вечір у ліжку?

— Ні одного, ні, ні, ніяку і, можливо, дві, — сказав я. — Оце така відповідь на всі ваші запитання одразу.

— Отож, — промовив Гунн Гельмут, виставляючи перед мої очі величний фасад Антіноя, цілком гідний золотистого затилля, — вам не випадає погрожувати мені, ja?[33]

Рот його був немовби прорізаний бритвою, і звідти визирали два разки гострих акулячих зубів.

— Я ходжу й ходитиму берегом, — сказав він.

Попереду — гестапо, позаду — пляжні хлопці, подумав я.

— Нічого не визнаю. Може, й був там колись уночі. — Він кивнув головою в той бік пляжу. — А може, й ні.

Його посмішкою цілком можна було перерізати вени.

Він пожбурив у мене рушником. Я зловив його.

— Чи не витрете мені спину?

Я жбурнув рушника назад. Він упав Гопвудові на голову й закрив йому обличчя. На мить Жахливий Гунн зник з очей. Лишився тільки Сонячний Аполлон, з осяйними, наче господні яблука, крижами.

З-під рушника долинув його незворушний голос:

— Розмову закінчено.

— А чи було її розпочато? — спитав я.

Тоді спустився вниз, назустріч схожій на драконячі потуги музиці механічного органа.

На рекламному щиті над входом до кінотеатру «Венеція» не було ніяких написів. І взагалі жодної літери.

Я разів п'ять повів очима по тій порожнечі, відчуваючи, як у грудях у мене щось перевертається й умирає.

Потім заходився торгати всі двері, але вони стояли замкнені; заглянув у касу — там теж нікого не було; позирнув на великі стенди, з яких ще кілька вечорів тому всміхались обличчя Баррімора, Чані й Норми Шірер. І там — анічогісінько.

Я відступив і знов повів очима по щиту, повільно читаючи рекламу, якої там не було.

— Ну, то й як вам сьогоднішня велика програма? — запитав чийсь голос позаду.

Я обернувся. То був містер Шейпшейд із широкою усмішкою на обличчі. Він подав мені великий сувій кіноафіш. Я знав, що воно таке. Мої дипломи про закінчення інституту Носферату,[34] школи Квазімодо й курсів д'Артаньяна та Робіна Гуда.

— Містере Шейпшейд, я не можу їх узяти.

— Ви ж романтична душа, правда?

— Та звісно, але ж…

— Беріть, беріть. І до побачення, прощавайте. Але нас чекає ще одне прощання. Приходьте в кінець помосту!

Він залишив дипломи у мене в руках і потюпав далі.

Я знайшов його в кінці помосту. Він показував униз, а коли я перехилився через поруччя й поглянув туди, допитливо зазирнув мені в обличчя.

Там унизу були рушниці з тиру, що вперше за багато років замовкли. Вони лежали на дні, на глибині метрів чотири з половиною, але вода була прозора, бо саме з'явилося сонце.

Я налічив не менш як десяток довгих холодних сизуватих стволів, над якими плавала дрібна риба.

— Теж прощання, еге? — Шейпшейд і собі поглянув туди, куди дивився я. — Кидала одну по одній. Одну по одній. Сьогодні рано-вранці. Я прибіг, кричу: «Що це ви робите?!» А вона мені: «Хіба не бачите? — І одну по одній через поруччя та й у воду. — Вас уже зачинили, а сьогодні по обіді зачиняють і мене, то якого ж біса…» Та й одну по одній у воду.

— А вона не… — почав був я і замовк, видивляючись у воду коло помосту й далі. — Вона не…

— Чи не шубовснула й сама за ними? Ні, ні. Ще довго стояла тут зі мною й дивилася на океан. «Вони не довго там лежатимуть, — сказала потім. — Ну, може, з тиждень. Знайдуться дурні, які пірнатимуть і витягатимуть їх з води, правда ж?» Що я міг їй відповісти? Правда.

— Вона сказала щось на прощання?

Я все не міг відірвати очей від довгих рушниць, що полискували під припливною хвилею.

— Сказала, поїде кудись і доїтиме там корів. Тільки не бугаїв, мовляв, ніяких бугаїв. Доїтиме корів і колотитиме масло — оце було останнє, що я від неї почув.

— Сподіваюся, так вона й зробить, — мовив я.

Раптом над рушницями закипіла риб'яча дрібнота, неначе збіглася побачити, що воно таке. Але пострілів не чути було.

— Добре, коли вони мовчать, еге ж? — сказав Шейпшейд.

Я кивнув головою.

— Не забудьте афіші, — нагадав мені Шейпшейд.

Поки я дивився на рушниці, сувій випав у мене з