Наталя Кобринська - Дух часу

часу обходилася без капелюхів, не могла однак не признати, що капелюх був дуже гарний. Менше вже їй подобався, коли дізналася, що він коштує, бо її завше все було задороге.

Зате був повний тріумф Гінди, коли в шабаш убралась і вийшла на місто. Одні товаришки не могли нахвалитися капелюха, а другі аж зеленіли з зависті.

Одна сусідка сказала Гінді, коли Гінда в новім капелюсі ішла на прохід, то вона була тоді в одної багачки. Тій багачці так подобався капелюх, що вона відкупила би його зараз для своєї доньки.

Гінді підхлібило се дуже, але вона не думала пристати на пропозицію багачки.

Аж раз, переходячи ненадійно коло її помешканя, подумала, що відпродати капелюх не було би так дуже злим ділом, якби лиш багачка покрила всі видатки та й дала ще що заробити.

Ся думка вчепилась її і щораз більше їй подобалась.

Вже дві суботи переходила в нім; усі її виділи і подивляли, чи не досить їй того? Капелюх борше чи пізнійше почорніє, попсується, а гроші грішми. Їй так жаль було видавати гроші, та лиш тому видала їх, що хотіла конче повеличатись капелюхом. Але коли тепер хочуть їй гроші вернути, то була би дурна, якби сего не використала.

— А може; то неправда, може, сусідка лише так говорила? — насувалось їй на думку. — Купить не купить, а поторгувати можна, чому не піти самій та не запитатися? — думала резолютна Гінда.

Жидівка справді рада була купити капелюх, бо ніяк їй було їхати до більшого міста.

Гінда перерахувала всі видатки, та ще наложила двайцять крейцарів. Багачка не хотіла стільки дати, і обі зачали довго торгуватися.

Врешті згодилися — Гінді вернулися всі видатки, ще й п’ять крейцарів лишилася їй зарібку.

То був добрий гешефт.

ПЕРША ВЧИТЕЛЬКА

— Тетяно! Тетяно! Бійся бога, забери діти та йди де трохи з ними. Дитина не давала мені спати цілу ніч; тепер хотіла я продріматися, та діти так пустують, що не мож ока зажмурити.

У дверях появилася п’ятдесятилітня жінка невеличкого росту у синій спідниці, білій сорочці, червоній хустці з довгими тороками і густими рядами ціток на шиї, від яких відбивало гарно її смагле лице з палаючими очима.

— Тихо діти! Мама хотять спати, — сказала вона до дітей — до дівчинки та трьох хлопчиків, що найшли були собі дивну забаву і робили немало гуркоту й стуку.

Посередині кімнати лежали два крісла, одно на другім, прикриті стягненою зі стола скатертю. Ромко, найстарший з хлопчиків, приніс із кухні велику підкову, вліз під скатерть і ковтав нею щомога в поручє крісла, а два менші, Костуньо і Славко, кричали на весь голос: «Шу! шу! шу!» Мала Ольга стукотіла дрібненько паличкою по ніжці крісла, гейби питель тріскотів у млині. Се дійсно мав бути млин, — отакий, як стояв недалеко за городом, куди діти ходили часто зі своєю нянькою Тетяною.

Тетяна служила вже десять літ і няньчила всі діти, за що вони любили її дуже і горнулися щиро до неї.

Батько дітей, парох села, провадив поза парохіяльними обов’язками ще велике сільське газдівство, воно забирало майже увесь час йому і його жінці, тож доглядом дітей займалася переважно сама Тетяна.

Вона мила їх, чесала, вбирала, учила отченашу і забавляла. Коли підросли трохи, родичі умовились із сільським учителем, щоби їх учив; тоді Тетяна приневолювала їх до науки, наганяла до книжки, хоч та наука не була цікава ні для дітей, ні для неї.

Найгірше було з малим Славком, що ледви відріс від землі. Учитель часто гнівався на нього, а Тетяні тяжко боліло серце за дитиною.

— Ану-ко, бери книжку та вчися, — каже не раз до хлопчини. Славко борше слухав Тетяни, ніж учителя; возьме буквар та й зачинає читати. Тетяна слухає та лише брови стягає. Щось таке не до ладу виходить, що й вона того не розуміє, не то, щоб така мала дитина могла зрозуміти.

«От лиш мучать діти, якби то не мож без тої книжки жити на світі», розбирала у своїй невченій голові.

— Ходіть, ходіть до городу! — сказала тепер до дітей. — У млин недобре гратися.

— Чому недобре, Тетяно? — питала Ольга.

— Не можу тут розповідати. Мама хотять спати; ходіть до городу, то розповім.

Взяла Славка за руку, а старші самі побігли за нею, бо любили дуже, як Тетяна розповідала їм що коли.

Город був великий; ділився на дві половини. З одного боку був густий сад, з другого грядки з городовиною. Серед грядок вилися обсаджені агрестом і порічками кручені стежки. Стежки забігали аж у зелений вербовий лужок, а за ним плила ріка і шумів маленький млинок. Повище грядок розкидався цвітник, повний ярких цвітів, а на самій середині росли чотири акації, що майже ловились гілєм і творили великий природний холодник.

До акацій тулилися дернові канапки й маленькі дерев’яні лавочки.

Тетяна сіла на дернянку і взяла Славка на коліна; старші діти хотіли також коло неї сідати на дернянки, але вона не позволила, бо мати дітей заєдно гнівалася за те і казала, що то шкодить дітям, як вона їх садить на вогкі дернянки.

«Що то може шкодити? — думала не раз Тетяна. — Але най і так буде; коли ні, то ні».

Хлопчики посідали на лавочки, а Ольга принесла з-під другої акації стільчик і сіла у ногах Тетяни.

— Ну, що я вам мала казати? — запитала Тетяна, коли вже посідали всі.

— Про млин! про млин! — нагадували діти.

— Ага, про млин! Так, так! У млин недобре бавитися, бо у млині все «той» — преч би ся казало[33]! — мусить бути.

— А то що за оден? — запитав Славко.