Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

пожити зайвих півгодинки… Чим довше він шукатиме той люк, тим довше житиме — і він, і ми з тобою…

— Твоя правда, — зітхнувши, погодився Хруня й тихесенько заплакав.

— Артаку, Вазгене! — раптом захоплено прошепотіла Маріам. — Мерщій летіть сюди! Вазген, Артак!

— Що сталося принцесо, вам погано? — стурбовано вигукнув князь Вазген, першим підлетівши до Маріам.

— Погляньте… Ви лишень погляньте… — стиха мовила вона, піднісши огарок свічки до сплячого Джовані. Шаль, якою його було вкрито, ледь сповзла… І можна було ясно бачити, що груди Трапатоні набули яскраво рожевого кольору.

— Це просто неймовірно… — прошепотів Артак. — Він справжнісінький герой.

— Він справжній цар, — поважливо мовив Вазген, вказавши своїм крилом на голову Джовані, на якій чорне пір’ячко просто на очах змінювало свій колір. Воно стрімко набувало дивного рожевого кольору, а за формою нагадувало корону.

— Мудрий Арам був правий, — задумливо вимовив Артак. — Саме вчинки роблять нас царями.

— І любов, — додала принцеса Маріам, ніжно дивлячись на Джовані.

Розділ шістнадцятий

У ту мить, коли Голота пірнув під воду, до високого паркану Старої Водокачки під’їхала червона пожежна машина. Зупинившись біля воріт, вона посигналила.

У шпаринку між штахетинами визирнуло чорне перелякане око. Роздивляючись номер машини, воно знервовано кліпнуло та зненацька зникло.

Кажаняче крило вправно відсунуло засув, і ворота зі скрипом відчинилися. Пожежна в’їхала на подвір’я, і кажан прудко кинувся причиняти ворота.

— Чому ти сам? — опустивши вікно, незадоволено запитав Горан у кажана. — Де решта?

— Годину тому вартові, десь у районі Брюховицького лісу, помітили божевільного Горана… Тож усіх одразу перекинули туди. Я один зостався…

— Щось я тебе раніше не бачив, — нарочито грубим голосом мовив Горан, поправивши свою косичку, що по-зрадницьки вискочила з-під блайзера. — Ти новенький, чи що?

— Та ні, пане бой, який же я новенький? Це ви просто мене не впізнали… Гугль я… Бой Гугль. Страшний пристріт спаплюжив мене, тож мене тепер ніхто і не впізнає. Такий жахливий пристріт маю, якого ще ніхто не мав, — перелякано відповів кажан.

— Що-що? — висунувшись у вікно, спробував єхидно запитати у Гугля Ши Бо, одягнутий у робу. — Що ти маєш?

— Пристріт, пане… — пробелькотів Гуль, примружуючи очі, аби розгледіти, з ким він розмовляє. — Вибачте, щось не можу вас пригадати… Як, зрештою, і вашого напарника…

— Менше було по людських дискотеках вештатись! — зі знанням справи хмикнув Ши Бо.

— Ні-ні-ні, — зніяковіло захитав головою Гугль, — я у людське товариство ні ногою, ні крилом. Все дбаю про роботу — час на танцюльки не марную.

— Якщо ти дбаєш про роботу, то чому ти зараз не в людській подобі? — строго запитав Горан та знервовано поправив косичку, яка знову вискочила з-під блайзера. — Де ти бачив, аби об’єкт комунальної власності міста, яким вважається ця водокачка, охороняли кажани? Я тебе питаю! Чому на чергування заступив не за уставом?!

— Шеф, а він людську подобу економе, аби потім на техно-дискарях танцюльки гарцювати! — спробував якомога грубіше зареготати Ши Бо. — У нього і діваха вже з’явилась — Анжела з кулінарного технікуму.

— Гугль, скотиняко, тобі нагадати, чим загрожує бою невиконання уставу? — рявкнув Горан на зніченого кажана і багатозначно витягнув свою долоню із вікна.

Гугль навшпиньках підбіг до машини, аби роздивитись, із ким він, зрештою, має справу.

— Вибачте, не розчув? — затинаючись, прошепотів він, уважно вдивляючись в обличчя Горона. — Що ви сказали?

— Пане Бабілонія, — нарочито голосно звернувся Ши Бо до Горана, — зверніть увагу, ця тварюка прогоцала на танцюльках не тільки свій зір, але й слух! Вимагаю, пане Бабілонія, нещадно покарати цього глухаря.

— О-о, так це вельмиповажний пан Бабілонія — начальник охорони Таємної канцелярії! — захлинаючись від поваги, пронявчав Гугль та почав завзято кланятися. — А я ж, сліпота, все думаю, ну хто… Хто господар цього приємного оксамитного басу.

— То тобі, нікчемо, нагадати, чим загрожує бою невиконання уставу, чи не треба? — перепитав Горан у захеканого від поклонів кажана і витягнув свою долоню ще дужче із вікна.

— Ні, дякую — не треба, — радісно вигукнув Гугль та відчайдушно помчав до добряче пом’ятого джипа, що стояв біля паркану. Судячи із напису, що прикрашав бік автомобіля — «Товариство „Ті, кому за 70“», саме цей джип було викрадено чотири години тому з-під дверей кав’ярні «Гасова Лямпа». Але хто саме вкрав його у баби Гані і яким чином він опинився у дворі водокачки, було невідомо. Як, зрештою, і те, чому він мав такий жалюгідний вигляд, ніби на ньому танцювала зграя божевільних слонів.

Гугль метушливо відкрив один із ящиків, якими був нав’ючений джип, відрахував двадцять ґудзиків та мерщій побіг назад до пожежної. Лестиво вклонившись, він ніжно висипав усі ґудзички на долоню Горана.

— Будь ласка, пане Бабілонія, прийміть від мене цей малесенький подарунок…

— Не малесенький, а мізерний! — незадоволено виправив його Горан, розсовуючи ґудзики по кишенях. — Певно, все-таки доведеться нагадати тобі, чим загрожує бою недотримання уставу.

— А-а-а, забув! Вибачте — забув! — кострубато ляснув себе по лобі кажан та знову помчав до нав’юченого джипа.

Загрібши повні крила ґудзиків, він захекано помчав назад та, скочивши на пожежну, старанно висипав їх у кабіну водія, прямо