Брати Капранови - Щоденник моєї секретарки

відкоркована пляшка «Бейлісу», дві чарки із недопитим лікером та розорена коробка цукерок. Оце так номер! Тепер зрозуміло, звідки походить хихотіння та грайливий настрій. Судячи зі всього, тут одним тостом не обійшлося.

— Жіночий алкоголізм не лікується.

Я заховав мобільник і припинив удавати поспіх.

— От він завжди такий правильний, — Ірка жартівливо надула губки. — Хіба не можуть подружки раз на сто років посидіти за чаркою?

Подружки? Цікаво, чи давно вони стали подружками. І хто іще з чоловіків може похвалитися тим, що дружина з коханкою отак весело цвірінькають та п’ють лікер. Хіба що жінки Івана Франка любили чаювати, але то вже після його смерті.

Довелося приймати гру:

— Жінки п’ють без чоловіків тільки на Маланку. Або у п’ятницю. А сьогодні — понеділок.

— А якщо ми й вам наллємо? — кокетливо повела очима Сапула.

— Ну, якщо мені, тоді ще нічого. Тільки з кавою, — все ще не розуміючи правил поведінки, я всівся навпроти дружини.

— Вважайте зробленим, — Катерина хутенько підвелася і зникла за дверима приймальні.

Ми залишилися в кабінеті удвох.

— Котику, ти на мене сердишся?

Я відчув що литки торкається боса жіноча нога і починає під штаниною лагідно подорожувати вгору. Ірчине обличчя сяяло неповторною сумішшю сором’язливості і розпусти, перед якою врешті-решт піднімає білий прапор будь-який чоловік.

— Як я можу на тебе сердитися? — сказав я нещиро.

З приймальні почулося дзижчання кавової машини.

— Я більше не буду, — Ірка закусила пальчик, немов п’ятикласниця, проте нога її не припиняла своїх подорожей.

— Зарікалася свиня.

— Ну, котику.

Ні, звичайно, вона не всерйоз вибачалася, та і я пручався не всерйоз. Ми всі були учасниками дивної гри, сенсу якої я не розумів. Чи розуміла його Ірка? — теж навряд чи. Швидше за все нею керував жіночий інстинкт.

— Можна до вас приєднатися? — почувся з порога Катьчин голос.

— Давай, — дружина провела язиком по губах, не припиняючи своїх вправ під столом.

Сапула поставила переді мною чашку кави та порожню чарку.

— Налити? — турботливо спитала вона.

— Та я вже якось сам.

Катерина всілася поруч зі мною, підсунула свою та Ірчину чарки. Поки густа кремова субстанція наповнювала посуд, я переводив погляд з однієї жінки на іншу. Цікаво, що ж тут все-таки відбувається?

— За що п’ємо? — я підняв чарку.

Дівчата перезирнулися.

— За нас трьох, — запропонувала дружина.

— Правда?

— Так, — приєдналася Сапула. — За нас трьох і за те, що ми сьогодні зробили.

— А ми вже щось зробили?

— Так, — дружно кивнули жінки.

— Он воно як! — я обережно поставив свій лікер на стіл. — А що ми зробили?

— Ну! — капризно протягнула Ірка. — Це ж тост.

— Я не п’ю тостів, які не розумію.

— Ну чого ти такий серйозний!..

Сапула підштовхнула мій лікоть:

— Беріть.

Український чоловік не може противитися навіть одній жінці, а двом вже й поготів.

— Пий! — промовила дружина вже владно і сама показала приклад.

Світло-кремова сметанка лікеру залишила слід на червоних губах, і Ірка підкреслено чуттєво облизала їх язиком.

— Ну, давайте! — Катерина випила й собі, а потім точнісінько повторила те, що зробила моя дружина.

Мабуть, реакція у мене була та іще, тому що жінки, подивившись на мене, розреготалися.

— Може, хтось пояснить мені, що тут відбувається?

— Думаєш, варто? — Ірка запитально звели брови до моєї заступниці.

Сапула замислено глянула у стелю.

— Не знаю… Думаю, так.

— Ну тоді сама й поясни.

Катерина розвернулася до мене, демонструючи своє шикарне декольте:

— Сергію Миколайовичу, ми сьогодні нарешті виконали ваше розпорядження.

— Точно, — підтвердила зі свого місця Ірка.

— Дякую. Молодці, — хитрі фізіономії моїх жінок демонстрували задоволення від затягування інтриги. — А яке саме розпорядження?

— Ми були у нотаріуса і зробили договір про розподіл спільного майна. Вам треба тільки заїхати та поставити підпис.

— Тепер ти можеш бути депутатом, — додала Ірка.

Що ж. Як не хворіла, а добре померла. Нехай через

скандали, але справу зроблено. А хіба ж без скандалів жінки вміють працювати?

— Зрозуміло, — я підвівся і пересів до себе за стіл. — І на радостях вирішили набухатися.

— Набухатися… Фі, як грубо! — Ірка теж підвелася. — Ми просто відсвяткували той факт, що у тебе слухняна дружина і не менш слухняна заступниця. Хіба не варто?

— Варто.

— Ну от, бачиш. Але мені пора вже бігти. Котику, а ти що, мене не поцілуєш?

Я приречено вийшов з-за столу.

Спочатку я цьомнув парфуми, що струмилися з дружининої шкіри, а потім із подивом побачив, як вона цілується із Сапулою. Ні, все-таки жінки — дивні створіння.

Провівши Ірку і посадовивши її до машини, я повернувся до кабінету. На столі вже було порожньо, спритна секретарка витирала ганчіркою сліди на блискучій поверхні. Можна братися до роботи. Я всівся у своє крісло та відкрив щоденник.

— Ко-отику! Ти що, мене не поцілуєш?

От зараза! Біля дверей замість секретарки вже стояла Сапула і, засунувши пальчика у рота, досить схоже пародіювала капризний тон моєї дружини. Певно, ховалася у приймальні, поки дівчина прибирала, і от тепер дражниться.

— Ну, ко-отику!

— Добре, сама напросилася!

Я повільно відсунув щоденник та підвівся. Катька дивилася з викликом, не витягаючи пальця з рота. Так само повільно я наблизився до неї і взявся рукою за пишне волосся. Великий жмут у руці не завдає болю, якщо, звісно, не смикати. Я не смикав, але тримав міцно. Обернувши таким чином обличчя до себе, я увіп’явся у розтулені, вологі і ледь солодкуваті від лікеру жіночі губи. Катерина відповіла пристрасно, і за якийсь час нам забракло подиху. Вона спробувала відвернути обличчя, однак я не випускав.

— Боляче! — крізь поцілунок промовила Сапула.

— Не бреши, — я відхилився назад і зазирнув їй у очі.

Так ми дивилися одне на одного кілька секунд, а потім я стиснув руку сильніше і сказав:

— Роздягайся!

— Ти що! Двері ж відкриті.

— Кажу, роздягайся!

Я стиснув волосся сильніше.

— Це насильство.

— Навіть не сумнівайся.

— В приймальні ж усе чутно!

— А ти не кричи.

Не знаю, чи то від тиску, а чи за власним бажанням, але врешті Катерина здалася.

— Зараз. Зараз, — вона взялася слухняно розстібати гудзики. — Тільки не тягни так.

Я трошки послабив хват.

Досить швидко блузка опинилася на підлозі і я наказав:

— Далі.

— Давай, ти, — сіпнулася Катька.

— Я сказав, далі, — рука знову стиснула її волосся.

— Добре.

Великі білі груди вивільнилися з полону ліфчика і загойдалися звабливо, дражнячи стиглими пипками. Я не стримався і вільною рукою схопив ці ласі півкулі, стиснувши їх щосили. Хто сказав, що однією рукою двоє грудей не обіймеш?

— Все?

— Далі! — скомандував я знову.

— Ну, Сергію! Це вже не жарти!

На це відповіла тільки моя