Марк Твен - Пригоди Гекльберрі Фінна

узявся до пляшки; за якихось півгодини вони знову були нерозлучними друзями, і чим більше пили, тим приязніше ставились один до одного і зрештою заснули, міцно обійнявшись. Вони обидва добряче набралися, але як би там не було, я помітив, що король тримав себе в руках і жодного разу не обмовився, що то не він украв гроші. А як на мене, то так навіть краще: від цього на душі було тільки легше та веселіше. Зрозуміло, що після того як вони обидва захропіли, ми з Джимом наговорилися всмак, і я все йому розказав.

Розділ XXXI

Багато днів поспіль ми боялися зупинятися в містах, усе пливли вниз та вниз по ріці. Тепер ми були на Півдні, в теплому кліматі, дуже далеко від дому. По дорозі нам траплялися дерева, порослі іспанським мохом, наче довгою сивою бородою. Я вперше бачив, як він росте, і ліс від цього видавався похмурим і непривітним. Наші пройдисвіти вирішили, що тепер їм нема чого боятися, і знову почали дурити народ у містечках.

Спочатку вони читали лекції про тверезий спосіб життя, але заробітку з цього було так мало, що навіть на випивку не вистачало. Тоді вирішили відкрити в наступному місті школу танців; але ж самі вони танцювали не краще за кенгуру, тож щойно показали перші па, як публіка накинулась на них і випхала в шию. Потім вони спробували навчати людей ораторському мистецтву, але це теж було ненадовго — слухачі не витримали, почали лаяти їх на всі заставки і звеліли забиратися з міста. Спробували вони і проповіді, і телепатію, і лікування, і гадання — всього потрошку. Але, якщо чесно, їм весь час не щастило. Тому зрештою вони розтратили все, що мали, до цента, і тепер цілими днями валялися на плоту, — все думали і думали, майже не розмовляючи між собою, бо були надто похмурі та злі.

А потім раптом стрепенулися, зачинилися у курені й почали про щось радитися потай від нас, пошепки і так години по дві, по три поспіль. Ми із Джимом захвилювалися — дуже це було підозріло. Думаємо: певно, затівають якусь капость, ще гіршу, ніж попередні. Ми довго ламали собі голови й зрештою вирішили, що вони планують обікрасти чийсь будинок або крамничку або навіть збираються робити фальшиві гроші. Тут ми із Джимом добряче перелякались і домовились так: у їхні справи лізти не будемо, а коли випаде найменша нагода, миттю дамо драла — їх покинемо, хай собі самі лишаються.

Ось якось рано-вранці ми заховали пліт у безлюдній місцині, за дві милі від занедбаного містечка із назвою Пайксвілль, і король подався на берег, а нам звелів сидіти сумирно і носа не висувати, доки він не побуває у місті й не дізнається, чи, випадково, не доповзли сюди чутки про «Королівську Жирафу». (А я собі подумав: «Певно, будинок пограбувати збираються! Ну що ж, коли повернетесь сюди, нас із Джимом тут уже й близько не буде!») Король наказав: якщо він до полудня не повернеться, це означатиме, що все гаразд, і тоді ми з герцогом теж повинні прямувати до міста.

Так що ми лишилися на плоту. Герцог увесь час злостився і дратувався — словом, був дуже не в гуморі. Нам перепадало ні за що, ми ніяк не могли йому догодити — чіплявся до кожної дрібнички. З усього видно, що вони таки щось затіяли. Ось уже й полудень, а короля все нема. Чесно кажучи, я дуже цьому зрадів. Думаю: нарешті хоч щось нове, а може, все насправді зміниться! Ми з герцогом подались до містечка і почали шукати короля. Незабаром знайшли його у задній кімнаті шинку, п’яного в дим. Якісь лінюхи дражнили його заради забави; він лаяв їх найгіршими словами і намагався погрожувати, а сам ледь тримався на ногах і нічого з ними зробити не міг. Герцог його назвав за це старим дурнем, король теж у боргу не лишився, і щойно вони зчепилися по-справжньому, я й змився — чимдуж кинувся до ріки, аж п’яти зблискували. Ось, думаю, чудова нагода! Тепер вони нас із Джимом нескоро знову побачать! Добіг я до річки, весь аж змок, але від радості ніг під собою не чую, й кричу:

— Джиме, відв’язуй пліт! Тепер у нас із тобою все буде добре!

Але ніхто до мене не озвався, і в курені нікого не було. Джим зник! Я покликав його, і вдруге гукнув, і втретє; бігаю я по лісу туди-сюди, кличу його, гукаю — ані словечка у відповідь, зник безслідно старий Джим! Тут я сів і заплакав — не зміг стримати сліз. Однак сидіти без діла довго не зміг. Вийшов на дорогу, йду собі та й думаю: що ж тепер робити? А назустріч мені якийсь хлопчисько; я його запитую, чи не бачив він незнайомого негра, вдягненого так і так, а він мені відповідає:

— Бачив.

— А де? — запитую.

— На плантації Сайласа Фелпса, десь милі за дві звідси. Це негр-утікач, його вже спіймали. А ти його шукаєш?

— Та що ти! Навпаки! Я на нього наскочив у лісі годину чи дві тому, і він сказав, що якщо я закричу, він мене віддухопелить; звелів мені сидіти тихо і з місця не рушити. Ось я й сидів там, боявся вийти.

— Ну, — каже хлопчисько, — тоді можеш більше не боятися, бо його вже спіймали. Кажуть, утік він звідкись дуже здалека.

— Добре, що його спіймали.

— Ще б пак! За нього ж обіцяють двісті доларів винагороди. Це як на дорозі знайти.

— О, це ж я міг би винагороду отримати, якби тільки був трохи старший, бо це я його перший побачив. А хто його спіймав?

— Один старий, якийсь заїжджий; але він продав свою частку за сорок доларів, бо йому треба було їхати вгору по ріці, а чекати він не міг. Ось так! Ні, я б зачекав — навіть якби сім років чекати довелося!

— І я тек само, не сумнівайся, — підтакую я. — А може, його частка більшого й не варта, якщо він так задешево її продав. Може, діло нечисте?

— Ну що ти таке кажеш? Як це нечисте — чистіше не буває! Я сам бачив оголошення. Там усе про нього написано, все один до одного сходиться — краще за будь-який портрет. Втік цей негр із-під Нового Орлеану, з плантації. Ні, тут комар носа не підточить, усе точно… Слухай, а ти мені не позичиш тютюну