Томас Манн - Будденброки

стримані, меланхолійні. Після батькової смерті вона майже весь час молилася в своїй кімнаті. Її темні очі застигли, наче вона скам’яніла з горя і страху перед богом.

Дядько Юстус, галантний, як завжди, підвівся їй назустріч і, подаючи руку, майже вклонився. Потім, як годилося в такому випадку, сказав кілька співчутливих слів, пані Елізабет поцілувала дівчинку в непорушні вуста, і вона вийшла з кімнати.

— Що там поробляє твій Юрген? — знову озвалася пані Елізабет. — Як він себе почуває у Вісмарі?

— Добре, — відповів Юстус Крегер і, стенувши плечима, сів. — Я думаю, що він знайшов своє місце в житті. Він непоганий хлопець, Бетсі, чесний, але… після того, як йому вже вдруге не пощастило з екзаменами, це була найкраща рада… Юриспруденція його не цікавила, а посада на пошті у Вісмарі не така вже й погана… Слухай, Бетсі, кажуть, що твій Христіан вертається?

— Так, Юстусе, вертається, дай йому боже щасливої дороги! Ох, це ж така далечина! Хоч я написала йому другого дня після Жанової смерті, але він ще не скоро отримає листа, а тоді йому треба буде майже два місяці плисти вітрильником. Проте він повинен вернутися, я так хочу цього, Юстусе! Правда, Том каже, що Жан ніколи не погодився б, щоб він кинув своє місце у Вальпарайсо і приїхав… Але ж сам поміркуй: уже майже вісім років, як я його не бачила! А тут ще й таке горе… Ні, я хочу, щоб вони в ці тяжкі дні були всі коло мене. Яка б мати не захотіла цього…

— Ну звичайно, — відповів консул Крегер, помітивши на очах у сестри сльози.

— Тепер уже й Томас погодився, — вела вона далі, — бо де ж Христіанові краще служитиметься, як не в фірмі свого покійного батька, в Томасовій фірмі? Він може лишитися» тут і працювати… Ох, я так боялася весь час, щоб йому не зашкодив тамтешній клімат…

До їдальні зайшов Томас Будденброк у супроводі пана Маркуса. Фрідріх-Вільгельм Маркус, довголітній повірник покійного консула, був високий на зріст чоловік, одягнений у брунатний сурдут із жалобною стрічкою на рукаві.

Говорив він тихо, нерішуче, трохи затинаючись, зайву мить зважуючи кожне слово, і весь час або довільно, обережно погладжував вказівним і середнім пальцями лівої руки свої темно-руді, кудлаті вуса, що нависли йому на рот, або міцно потирав долоні. Розмовляючи, пан Маркус так старанно відводив убік свої круглі карі очі, що складалося враження, ніби він дуже збентежений чи неуважний, а тим часом він пильно слухав кожне слово.

Томас Будденброк, що в такому молодому віці став уже головою великого торговельного дому, виразом обличчя і всією своєю поставою виказував неабияке почуття власної гідності, але був дуже блідий, а його руки — на одній поблискував масивний родинний перстень зі смарагдовою печаткою, — не поступалися своєю білістю манжетам, які виглядали з чорних рукавів; мерзлякувата білість тих рук свідчила, що вони завжди сухі й холодні. Ті руки, з виплеканими довгастими нігтями синюватого відтінку, в певні хвилини і в певних положеннях, прибраних нервово, але цілком несвідомо, справляли дивне враження якоїсь стриманої чутливості і майже боязкої скромності, — того, що досі було чуже широким, далеко не аристократичним, а проте дуже гарним будденброківським рукам і що не дуже їм личило… Зайшовши, Том найперше відчинив навстіж двері до кімнати з краєвидами, щоб напустити тепла, — там у каміні за гратками з кутого заліза горів вогонь.

Потім він потиснув руку консулові Крегеру й сів до столу навпроти пана Маркуса; сідаючи, він звів брову і трохи здивовано глянув на сестру. Але Тоні так рішуче закинула голову й притиснула підборіддя до грудей, що він утримався від будь-яких зауважень.

— Отже, тебе рано ще називати паном консулом? — запитав Юстус Крегер. — Нідерланди марно сподівалися, що ти станеш їхнім представником, га, друже?

— Атож, дядьку Юстусе, мені здається, що так буде краще… Я, звичайно, міг би зразу взяти на себе обов’язки консула, та й багато інших, але, по-перше, я ще трохи замолодий, а по-друге, я вже розмовляв з дядьком Готгольдом: він дуже втішився і дав свою згоду.

— Дуже розважно, синку. І цілком gentlemalike[50]. З тебе добрий політик…

— Пане Маркусе, — почала пані Елізабет, — любий пане Маркусе! — І вона простягла повірникові через стіл руку, долонею вгору. Той повільно, вдячно потиснув її, задумливо дивлячись убік. — Я попросила вас піднятися сюди… Ви знаєте, про що йтиметься, і я певна, що не будете заперечувати. Мій покійний чоловік у своєму заповіті висловив бажання, щоб після його скону ви вкладали свою вірну, випробувану працю у фірму вже не як стороння особа, а як компаньйон…

— Авжеж, безумовно, пані Будденброк, — сказав пан Маркус. — Уклінно прошу повірити мені, що я вмію оцінити, яку велику честь мені виявлено, бо кошти, які я можу вкласти у підприємство, надто мізерні. Але я не бачу іншої ради перед богом і людьми, як з глибокою вдячністю прийняти пропозицію вашу і вашого сина.

— Так, Маркусе, я теж дякую вам від щирого серця, що ви ладні взяти на себе частину великої відповідальності, яка, мабуть, для мене самого була б занадто важка. — Томас промовив це швидко й наче між іншим, подаючи через стіл руку своєму компаньйонові, бо обидва вони вже давно дійшли згоди, і тепер це була проста формальність.

— Спілка як погана жінка… та сподіваюсь, що ви обидва спростуєте це немудре прислів’я! — сказав консул Крегер. — А тепер, друзі мої, погляньмо, що ми маємо. Мене цікавить тільки Кларин посаг, до решти я байдужий. Ти маєш копію заповіту, Бетсі? А в тебе, Томе, є приблизні обрахунки?

— Я знаю їх напам’ять, — мовив Томас; він відхилився на спинку крісла, спрямував погляд крізь відчинені двері до кімнати з краєвидами і, водячи олівцем по столі, почав називати цифри…

Виявилося, що консул залишив більший маєток, аніж хтось міг би сподіватися. Щоправда, посаг старшої дочки пропав, і втрати, яких фірма зазнала у зв’язку з бременським банкрутством п’ятдесят першого року, були для неї тяжким ударом. Знову ж таки, сорок восьмий рік і теперішній, п’ятдесят п’ятий, позначені заворушеннями і війнами, також принесли збитки. Але будденброківська пайка в крегерівському спадку, що дорівнював чотирьомстам тисячам марок, нараховувала цілих триста тисяч, бо Юстус багато своїх грошей забрав наперед, і хоч Йоганн Будденброк, за купецьким звичаєм, весь час нарікав на невдачі, але зрівняв свої втрати тим, що протягом п’ятнадцяти років мав десь по тридцять тисяч марок прибутку. Отже, майно» фірми, крім нерухомого, сягало приблизно сімсот п’ятдесят тисяч марок.

Навіть