Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

вона витерла очі, рота й ніс хусточкою, — усе ж одночасно не мій, бо віддалений у часі. Адже й правда віддалений у часі. Це минуле або…

Вона зупинила себе.

— Минуле, — повторила глухо. — Глибоко вірю, що це минуле.

* * *

Проливний дощ, важкі грозові хмари, під які вони потрапили в наступному місці, привітали наче справжнє благословення. Дощ був теплим та ароматним, пахнув літом, травами, болотом і компостом, дощ змивав із них ту мерзоту, очищав, викликав справжній катарсис.

Як будь-який катарсис, варто йому було затягнутися, відразу став монотонним, надмірним; винести його стало неможливо. Вода, яка їх обмивала, через якийсь час почала набридливо мочити, литися за комір і противно холодити. Тож вони перенеслися з того дощового місця.

Тому що це також було не те місце. І не той час.

* * *

Наступне місце було надто теплим, панувала там спека, тож Цірі, Кельпі та єдиноріг сохли й парували, наче три чайники. Перебували вони в нагрітих сонцем заростях вересу на краю лісу. Відразу ставало зрозуміло, що це величезний ліс, просто-таки пуща, густі, дикі й неприступні хащі. У серці Цірі заклекотіла надія — це міг бути ліс Брокілон, а тому, нарешті, місце відоме й відповідне.

Вони поїхали повільно краєм пущі. Цірі видивлялася щось, що могло стати вказівкою. Єдиноріг форкав, високо підводив голову та ріг, розглядався. Був неспокійним.

— Думаєш, Конику, — запитала вона, — що можуть за нами гнатися?

Форкання, зрозуміле й однозначне навіть без телепатії.

— Ми ще не встигли втекти надто далеко?

Того, що у відповідь він передав думкою, вона не зрозуміла. Не існувало далекого й близького? Спіраль? Яка спіраль?

Не розуміла, про що йдеться. Але неспокій передався і їй.

Спекотні зарості вересу не були відповідним місцем і часом.

Вони зрозуміли те під вечір, коли спека спала, а на небі над лісом замість одного місяця зійшло два. Один великий, другий малий.

* * *

Наступним місцем був берег моря, стрімке урвище, з якого бачили вони білу піну хвиль, що билися об скелі дивних форм. Пахло морським вітром, верещали крячки, чайки-пересмішники й фульмари, що вкривали білим та рухливим шаром виступи урвища.

Море сягало обрію, затягнутого темними хмарами.

Унизу, на кам’янистому пляжі, Цірі раптом помітила частково засипаний галькою скелет величезної риби з потворно великою головою. Зубиська, якими були наїжачені білі щелепи, мали щонайменше зо три п’яді довжини, а до пащі, здавалося, можна було в’їхати на коні й спокійно, не чіпаючи головою хребта, проїхатися під арками ребер.

Цірі не була впевнена, чи в її світі й у її часі існували такі риби.

Поїхали вони краєм урвища, а чайки та альбатроси не полохалися, неохоче сходили з дороги, ба, намагалися навіть дзьобати й щипати за ноги Кельпі та Іхуарраквакса.

Цірі відразу зрозуміла, що птахи ті ніколи не бачили ані людини, ані коня. Ані єдинорога.

Іхуарраквакс форкав, тряс головою й рогом, був явно неспокійним. Виявилося, що слушно.

Щось затріщало, наче роздирали полотно. Крачки з вереском і шумом злетіли, на мить закривши все білою хмарою. Повітря над урвищем раптом затремтіло, розпливлося, наче залите водою скло. І, наче скло, тріснуло. А з тріщини вилилася темрява, а з темряви сипнула кіннота. Навколо їхніх плечей звивалися плащі, чия кіноварно-амарантово-кармазинова барва нагадувала заграву пожежі на небі, підсвітленому сяйвом західного сонця.

Dearg Ruadhri. Червоні Вершники.

Ще не відлунали крик птахів і попереджувальне іржання єдинорога, а Цірі вже розвертала кобилу й пускала її у чвал. Але повітря тріскалося і з іншого боку, і з тріщини, махаючи плащами, наче крилами, випадали все нові вершники. Півколо облави замикалося притискаючи її до прірви. Цірі крикнула, вишарпуючи з піхов Ластівку.

Єдиноріг покликав її різким сигналом, що, наче шпилька, увіткнувся їй у мозок. Цього разу вона все зрозуміла швидко. Він указував їй шлях. Дірку в кільці. Сам же став дибки, заіржав пронизливо й кинувся на ельфів, грізно схиливши голову.

— Конику!

Рятуйся, Зореока! Не дозволь себе схопити!

Вона притиснулася до гриви.

Двоє ельфів заступили їй шлях. Мали аркани, петлі на довгих держаках. Намагалися накинути їх на шию Кельпі. Кобила вправно вивернулася, ні на мить не сповільнюючи галопу. Цірі розрізала другу петлю одним помахом меча, криком підігнала Кельпі, щоб та бігла швидше. Кобила летіла, наче буря.

Але наступні вже дихали в потилицю, вона чула їхні крики, цокіт копит, лопотіння плащів. «Що з Коником? — подумала вона. — Що вони з ним зробили?»

Не було часу на роздуми. Єдиноріг був правий: вона не могла дозволити, аби її знову схопили. Мусила пірнути в простір, укритися, загубитися в лабіринті місць та часів. Вона сконцентрувалася, із жахом відчуваючи, що в голові пустка й дивний, дзвінкий шум, що швидко зростав.

«Вони кидають на мене закляття, — подумала. — Хочуть збити мене чарами. Не дочекаєтеся! Чари мають свою відстань. Я не дозволю вам наблизитися до себе».

— Жени, Кельпі!

Ворона кобила витягнула шию й погнала, наче вітер. Цірі впала їй на гриву, аби до мінімуму зменшити опір повітря.

Крики з-за її спини, іще мить тому голосні й небезпечно близькі, стихли, заглушені вереском сполошеного птаства. Потім стихли зовсім. Далеко позаду.

Кельпі гнала, наче буря. Аж вив у вухах морський вітер.

У далеких криках погоні дзвеніли нотки люті. Зрозуміли вони, що не дадуть цьому ради. Що нізащо не наздоженуть тої вороної кобили, що бігла без сліду втоми, легко, м’яко й еластично, наче гепард.

Цірі не оглядалася. Але знала, що гналися за нею довго. До тієї миті, коли власні їхні коні почали хропіти й хрипіти, спотикатися й чи не до землі опускати вишкірені й спінені писки. Тільки тоді вони відмовилися від погоні й лише слали вслід їй прокляття й безсилі погрози.

Кельпі йшла, наче вихор.

* * *

Місце, куди вона втекла, було сухим і вітряним. Різкий, виючий вітер швидко висушив сльози на її щоках.

Була вона сама. Знову сама. Сама, наче палець.

Мандрівник, вічний блукач, мореплавець, загублений у безкрайніх морях серед архіпелагу місць та часів.

Мореплавець, який втрачав надію.

Вихор свистав і вив, котив по розтрісканій землі кулю засохлих хвощів.

Вихор сушив сльози.

* * *

Усередині черепа холодна ясність, у вухах шум, монолітний шум, наче зі скручених нутрощів морської мушлі. Мурахи по потилиці. Чорне й м’якеньке ніщо.

Нове місце. Інше місце.

Архіпелаг місць.

* * *

— Сьогодні, — сказала Німуе, закутуючись у хутро, — буде добра ніч. Я те відчуваю.

Кондвірамурс не прокоментувала, хоча чула таке щонайменше вже кілька разів.