Степан Далавурак - Чарівне горнятко

Схаменулися їздові, залишили квочку з курчатами, біжать, а коней нема та й нема. Прибігають на станцію — нема. Радять їм побігти до магістралу, бо може поліція туди загнала. Пішли туди. Нема.

Повертають із міста пішки.

А Іван тим часом приїжджає до того двору, де живе жінка, у котрої він квочку з курчатами взяв. Віддав їй повний віз зерна, а одинадцять возів додому повіз.

Прийшли їздові до пана, стали в порозі, а пан питає:

— Украв хоч мішок?

Розповіли їздові, що сталося, а панові аж піт виступив на чолі. Звелів покликати Івана.

Прийшов Іван увечері, привітався, а пан йому:

— Вкрав таки?

— Вкрав.

А слуги дивуються:

— Як, ми тебе повішеного бачили?

— Ви хіба не знаєте, — каже Іван, — що мертві по дурнів приходять. Це вам не курчат ловити і не бити повішеного батогом.

— Буде Іване, так як ми домовилися, — каже пан, — зерно твоє. Але хочу домовитися з тобою, щоб ти коней мені відпродав.

— То, пане, треба по базарній ціні платити. Але аби ти не казав, що я поганий, віддаю тобі за половину.

— Слухай, Іване, — каже далі пан. — Я хотів перевірити, чи ти добрий злодій. Скажи, а чи ти міг би мені викрасти батька з пекла? І скільки за це хочеш?

— Ніскільки. Дай мені того слугу, що батогом бив мене, повішеного.

Дав пан, і пішли вони обидва. Тремтить слуга. Йдуть серед ночі, перейшли один міст, потім другий, третій — так вісім мостів, а коло дев'ятого зупинилися.

— Лізь під міст, — каже Іван.

Залізли під міст. Чують — їдуть підводи. Прогуркотіла одна по мосту, друга, а як над'їхала сьома, то Іван кричить.

— Стій!

З мосту запитує чийсь голос:

— Хто там?

— Та я — Іван.

— Який Іван?

— Злодій.

— Що тобі треба?

— Віддай мені батька мого пана.

— А я чим буду смолу возити?

— Бери панського слугу.

— Давай.

Вийшли на міст. Пана розпрягли, а слугу запрягли і поїхали.

Привів Іван старого пана до сина, а пан каже:

— Ой сину мій проклятий, ти і там мені спокою не даєш! Я лише навчився у шлеї ходити і через тебе мусив роботу залишити. Ти знаєш, що тепер це місце зайняли, і я мушу до важкої роботи йти або у смолі кипіти?! Ти не хочеш від мене відчепитися, то я від тебе відчеплюся. Аби ти огнем згорів і димом здимів, а той, хто мене сюди привів, аби на моєму майні осів!

Пан пропав. Весь маєток дістався Іванові, але він його бідним роздав, а собі побудував хату, оженився. І брати його поженилися. До сьогодні живуть і хліб жують.

ЩАСТЯ[87]

Були два брати. Один — багач, другий — бідняк. Чому молодший був бідний — сам того не знав і ніхто йому не міг сказати.

Одного разу бідняк узяв сокиру за пояс і подався до лісу. Йде він, іде полем, бачить, женці жнуть братове жито, бо з колоса паде, а за ними маленький хлопчина колоски збирає. Колосок до колоска, а жмут до копи. Подивився на женців і на гідного маленького хлопчину і питає:

— Синочку, чий ти? Я тут не бачу твоєї мами?

— А ви мене не знаєте?

— Ні, не знаю.

— Я — щастя вашого брата.

— Ну, добре. Як ти братове, то де ж моє?

— Ваше в лісі лежить під ліщиновим кущем із розкритим ротом і чекає, аби впав горіх йому в рот. Дуже ліниве воно.

— А я зміг би його знайти?

— Чому ж ні? Ідіть цією стежиною до лісу, а там буде потічок. Підете берегом і побачите сплетених явора з грабом. Від цих дерев рушите направо, і стежина доведе до товстезного дуба, під яким росте кущ ліщини, а під тим кущем побачите своє щастя.

Дійшов чоловік до лісу, біля сплетених дерев вирубав довгу палку, заховав її за себе і пішов стежкою. Доходить до дуба і бачить, що тут лежить, задерши вгору ноги, малятко з розкритим ротом.

Чоловік тихенько зайшов за дуба і звідти палкою як огріє його! Воно — на ноги і тікати, а чоловік — за ним і все палкою причащає, примовляючи:

— Оце ж тобі плата за те, що я так чорно бідую!

Біжать вони лісом, і вже ось-ось повинен впіймати чоловік своє щастя, але ліщинова галузка, на якій було три горіхи, боляче вдарила по очах, і поки він протер очі, щастя мов крізь землю провалилося.

Зірвав він тих три горіхи та й заховав у кишеню. Аж йде, йде і бачить, що заблудився.

Ходив лісом, поки стежка не вивела його на поле, де пастухи пасли худобу. Запитав, як дістатися до його села, але пастухи не знали. Пішов далі. Бачить — б'ються троє хлопців.

— Хлопці, чого ви б'єтеся? — питає.

— Бився б і ти, якби був на нашому місці. Ми ніяк не можемо поділитися батьковою спадщиною. Він як помирав, то залишив нам три дорогоцінні речі — чарівний капелюх, що робить людину невидимкою, чобіт-скорохід і палицю, яка заведе тебе, куди захочеш.

— Чому ж ви не можете поділитися?

— Я хочу мати всі три речі. — відповідає найстарший.

— Я теж хочу всі,— каже другий.

— І я хочу, — третій.

— Я вам допоможу дійти до згоди, — каже бідняк. — Є в мене три горіхи, кидаю їх з гори. Хто скільки схопить горіхів, стільки й речей дістане.

Розмахнувся, кинув горіхи під гору. Брати побігли, почали знову битися, а він палку в руки, капелюх на голову, а чобіт на ногу — і в дорогу. Коли бачить незнайомого чоловіка.

— Ти хто такий? — питає, окинувши капелюха, аби і його бачити можна.

— Шукаю щастя для свого життя.

— Ходи зі мною.

Ідуть удвох лісом і зустрічають третього.

— Куди йдеш, добрий чоловіче?

— Шукаю щастя, бо вже давно полює за мною голодна смерть.

Ідуть вони втрьох. Зустрічають ще одного чоловіка.

— Чи не по щастя і ти йдеш?

— Кажуть вовка ноги годують. Ось і я шукаю, може щось знайду, — відповідає той.

Пішли далі вчотирьох. Йшли, йшли і дійшли до великого міста. Зупинилися біля будинку і читають, що в царя пропала дочка. Хто її знайде, той дістане велику нагороду.

— Ви знаєте, що я маю чарівний капелюх, чобіт і палку. Розкажіте, що можете робити ви, — говорить бідняк до побратимів.

Каже перший:

— Я — стрілець.

— Я — кравець, — другий.

— Я — злодій, — третій.

Пішли до царя вчотирьох дізнатися, чим він їх нагородить.

— Той, хто здобуде її, може на ній