Сергій Оріанець - Чотири подвиги, Сергій Оріанець

— Антуане, ти що, забув, як катери виглядають? Чи це в тебе нова пристрасть — милуватися всім, що рухається?

Енріке відчув її погляд і відвів очі від Сімони, повернувшись до Софі.

— Та ні, Софі, просто… оцінюю обстановку. Ти ж знаєш, я завжди все перевіряю, — відповів він, силкуючись звучати легко, але легке тремтіння в голосі видавало його.

Софі пирснула, закотивши очі, але її погляд ковзнув до Сімони — швидкий, як удар кинджала, сповнений ревнивої тіні. Вона лише інструкторка, — подумала Софі, — але чому я відчуваю, ніби втрачаю його. І хто він в загалі для мене?

— Оцінює він… Ну-ну, бро, головне, щоб твої “оцінки” нас до Ключа привели, а не кудись ще.

Сімона, що вже стояла на палубі, спершись на поручні, обернулась до них. Її зелені очі блиснули, мов маяки в тумані, коли вона кинула через плече:

— О, не сваріться, голуб’ята. Відстань велика — вистачить часу і для ваших сварок, і для моїх жартів. Забирайтесь на борт, бо я не чекатиму, поки ви з’ясуєте, хто кого...

Енріке ступив на катер, і серце Антуана забилось швидше — не лише від передчуття глибин, а й від присутності Сімони, чия краса й сила будили в ньому відлуння Елізабет, але водночас малювали нову зірку на його небосхилі. Софі йшла за ним, її кроки різкі, як удари хвиль об берег, а погляд кидався до Сімони, ніби шукаючи в ній суперницю, яку ще не могла осягнути.

Перед тим як сісти, Сімона підняла руку — жест командира перед армією, що чекає наказу. Її постава стала сталевою, а голос, чіткий і професійний, пронизав повітря, хоч сарказм у ньому все ще танцював:

— Так, слухайте сюди, перш ніж пірнати. Спочатку — мета. Пірнаємо заради розваги чи шукаємо щось конкретне?

Енріке і Софі переглянулись — недовірливо, мов змовники, що бояться видати таємницю. Вони знали: якщо Ключ Дракона опиниться в їхніх руках, Сімона побачить його сяйво, і сховати правду не вдасться. Тиша повисла, але Енріке, відчувши її пильний погляд, випрямився й відповів, його голос був твердим, як скеля:

— Шукаємо скарби із затонулого корабля.

Сімона кивнула — без подиву, ніби такі слова були для неї буденністю.

— Зрозуміло, — промовила вона спокійно. — То як виглядає ваш скарб і скільки років він уже під водою?

— Якщо наша інформація вірна, то кілька століть, — відказав Енріке, тримаючи тон непохитним.

Сімона підняла брову, і її губи скривились у легкій, майже хижій посмішці.

— Кілька століть? Добре, слухайте. Сундук, замотаний у металевий ланцюг, за цей час став примарою себе самого. Ланцюги — якщо то залізо — давно пожерла іржа, розсипавшись у пил або злипнувшись у грудку, що обросла мушлями й водоростями, як стародавній воїн — шрамами. Дерево сундука, якщо воно було, згнило наполовину, роз’їдене сіллю й часом, мов плоть, що тане під дощем. Металеві кути чи замки могли вціліти, але їх вкриває товстий шар морського нальоту — зеленого, слизького, як шкіра дракона, що спить у мулі. Шукайте не скарб, а горбатий камінь із ланцюгами — це вже не сяйво багатства, а тінь історії, що шепоче з глибин.

Вона замовкла, оглядаючи їх із легкою насмішкою, і продовжила, її голос став густим, як морська безодня:

— А тепер інструктаж. Під водою я — ваш бог і ваша совість. Поводьтеся тихо, без паніки — риби не люблять істерик, і я теж. Спілкуємося знаками: великий палець угору — “все гаразд”, вниз — “спливаємо”, долоня вперед — “стоп”. Балон тримайте, як меч, перевіряйте манометр кожні п’ять хвилин — повітря скінчиться, і я вас не воскрешатиму. Регулятор — у роті, не випльовуйте, навіть якщо русалка поманить. І головне — не чіпайте нічого, поки я не дозволю. Пірнали раніше?

Енріке кивнув, згадуючи шторми й глибини своїх походів, але відповів як Антуан:

— Так, трохи. Але не так глибоко.

Софі знизала плечима, її голос був легким, але з ноткою невпевненості:

— Я пару разів пірнала, але більше для фану.

Сімона хмикнула, її посмішка стала ширшою.

— Чудово, пара аматорів-героїв. Нічого, я вас витягну, якщо що.

Але я пірнати не буду, — раптом додала Софі, її тон став твердим, як камінь. — Залишусь на катері, буду вас страхувати.

Сімона глянула на неї, її очі спалахнули розумінням, і вона кивнула.

— Гаразд, пірнатимемо удвох, — сказала вона, кинувши погляд на Енріке. Її губи розтягнулись у лукавій посмішці. — Ти впевнена, Софі? Відпускаєш свого хлопця без нагляду з такою красунею, як я? Не боїшся, що він забуде про скарби й шукатиме мої очі в глибинах?

Софі закотила очі, але її щоки злегка зашарілись. Вона жартує, але чому це так дратує? — подумала вона, відчуваючи, як ревнощі кусають серце.

— Дуже смішно, — буркнула вона, відвертаючись до поручнів. — Слідкуй за ним сама, якщо хочеш, але поверни його зі скарбом, бо ми тобі за це заплатили.

Сімона розсміялась — її сміх дзвенів, як сплеск хвиль об кришталь.

— Домовились, мала. Сідайте, попливли.

Вони всілися в катер, і Сімона завела двигун. За координатами — 47°35' пн. ш., 3°10' зх. д. — швидкохідний катер рвонув уперед, розсікаючи хвилі, мов спис, до мису Пуент-дю-Ра, де Атлантика била об скелі, а глибини шепотіли про Ключ Дракона — таємницю, що чекала на своїх визволителів.

Катер розсікав спокійні води, мов ніж крізь шовк, і Енріке, захований у тілі Антуана, не міг відірвати очей від моря. Воно лежало перед ним — безмежне, тихе, як дзеркало, що відбивало небесну блакить і золоті нитки сонця, розсипані по хвилях. Кожна крапля вигравала мелодію світла, а легкий бриз шепотів про вічність, гойдаючи катер у колисці спокою. Це море було картиною, намальованою рукою поета: глибоке, як таємниця, і ніжне, як подих коханої, що колись була його мрією. Він вдихав солоне повітря, і вперше за століття його душа не чула гуркоту гармат — лише музику хвиль, що пестила серце.

У його думках розквітали філософські тіні. Колись море було для нього полем бою — холодним, невблаганним, де кожен горизонт обіцяв перемогу, а кожна хвиля несла смерть. Він пам’ятав лише запах пороху, крики полеглих і солону кров, що змішувалась із водою. Тоді краса моря була для нього чужою — він бачив у ньому лише арену, де його мета, блискуча й недосяжна, гнала його вперед. Перемога була єдиною зіркою на його небі, але що вона залишила? Біль утрат, розчарування, що гризло душу, мов іржа ланцюги старого корабля. Чи була та мета вартою? Чи не проміняв він тисячі таких світанків на ілюзію слави, що розсипалась, як пісок у долонях? Тепер, дивлячись на цю спокійну гладь, він відчував, ніби море пробачило його — і кликало не до бою, а до миру.