Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

підстрибує, хапається руками за верхній пруг, підтягується й миттю видирається нагору… Зиркає вниз — кропива. Заплющує очі — на однісіньку мить — і відчайдушно стрибає. І, вже стрибнувши, чує, як десь поряд, з обох боків, ляскають два постріли, як щось невидиме зі свистом пролітає над ним.

Він біжить попід кам’яним муром. Ось мур кінчається, вірніше, звертає круто вбік. Сюди ж забігає й Яремко. І даремно. Бо потрапляє в якийсь вузенький і довгий двір, що закінчується високим дерев’яним парканищем. Палі та дошки цієї огорожі вгорі загострені, мов ратища, — такий паркан не перелізеш! І дірки не видно…

І тут щось ухопило його за литку. Всі думки про дірку в огорожі одразу вилетіли з голови. Щосили труснув ногою, рвучко обернувся.

Пес… І де він тут узявся?

Яремко притулився спиною до паркану, втупився очима в пса.

Пес приліг на передні лапи й теж не спускав своїх лютих баньок, що аж світилися в напівтемряві, з переляканого хлопця. Він весь час загрозливо гарчав, от-от кинеться знову.

— Іроде розпроклятий! — мало не заридав Яремко. — Ну, зачекай, матиму я пістоля — прийду сюди і тебе застрелю на цім місці! Знатимеш, як нападати на людей!

Яремко хотів посунутись убік, та собака, скажено загавкавши, кинувся до нього.

Хлопець ледве відбився ногою. А собака гавкав з таким завзяттям, що його почули, певне, аж на Подолі.

«Пропали хлопці! — подумав Яремко. — Пропали, якщо я не вирвуся звідси зараз».

Він почав посуватись уздовж паркану, не спускаючи з собаки погляду, а ногою намагався намацати щось підходяще — або камінь, або палицю. Зовсім поряд знову пролунало два постріли. Собака сполохано заскавчав, а Яремко тим часом устиг відскочити на кілька кроків убік.

І тут Яремко на щось наступив. Не спускаючи очей з розлюченого пса, нахилився, вхопив. То була добряча палиця!

— І-і-іх! — вигукнув Яремко радісно і з палицею стрибнув назустріч собаці.

Та пес одчайдушно заскавчав і кинувся навтьоки, наче Яремко й справді встиг його огріти ломакою.

Яремко вискочив, переслідуючи пса, на вулицю, і побіг униз, до Хрещатого яру.

…Яремко не знав, що сеньйор Гаспареоне — а то був таки він, тільки в іншому вбранні! — побачив, як хлопець вискочив на вулицю. Він кинувся за Яремком навздогін, бо зрозумів: хлопця послано по допомогу. Устиг вистрілити вслід, коли той перелазив цегляний мур, і був упевнений, що влучив, аж невдовзі почув собачий гавкіт. Тоді він наказав своїм спільникам не випускати Йована і Джузеппе з-під обстрілу, а сам подався на гавкіт. Він прибіг, але Яремка вже не було.

Сеньйор Гаспареоне тупотів вулицею, а попереду біг Яремко Ціпурина.

Сеньйор Гаспареоне відчував, що починає задихатися. Та зупинитися бодай на хвилинку не можна. І він біг, обливаючись потом, хапаючи ротом повітря, гупаючи чобітьми, махаючи пістолем…

Ось хлопець уже близько. «Стрілятиму, — вирішує Гаспареоне, — бо от-от серце розірветься від такої скаженої гонитви».

— Стій! — вигукує сеньйор Гаспареоне, розраховуючи на те, що переляканий хлопець від несподіванки на мить зупиниться. А цього буде досить, щоб прицілитись і вистрелити.

Та проти сподіваного Яремко не зупиняється, а кидається вбік, у якийсь двір.

Сеньйор Гаспареоне з розгону пробігає мимо, зупиняється, повертається назад. Якась брама, якась хвіртка…

Він вривається у двір, озирається. У дворі порожньо, тільки дві шовковиці стоять у кутку. Під шовковицями — нікого.

Кинувся до дверей хатини, щосили загупав у них.

— Відчиняйте! — заволав по-польськи. — Влада!

— Яка там у дідька влада? — озвався з-за дверей сердитий голос. — Одчиняй сам, не замкнено!

Сеньйор Гаспареоне смикнув на себе двері і вскочив у хатину. Біля столу сидів сивобородий чоловік і здивовано дивився на непроханого гостя.

— Що таке? Всі податі, які польська влада придумала, мною заплачені й переплачені. Якої ще холери?

— Тут ховається втеклий селянин! — переводячи подих, вигукнув сеньйор Гаспареоне…

— Онде під столом сидить! — глузливо тицьнув пальцем господар.

Надворі щось гупнуло й залопотіло. Сеньйор Гаспареоне метнувся до дверей, щосили штовхнув їх і знову вискочив у двір.

Але Яремка тут уже не було — він біг вулицею далі. Тільки на шовковиці гойдалися гілляки.

Тепер головне для хлопця — проскочити Хрещатий яр. Побачив поперед себе тіні кількох людей, метнувся убік, потім перестрибнув рівчак, схопився за якісь кущі, подряпався на гору.

А сеньйор Гаспареоне не відставав. І коли Яремко озирнувся ще раз, то побачив, що той сеньйор уже не сам, з ним біжать іще якісь люди, а навпереріз вискочило ще кілька тіней.

Яремко заметався, мов у пастці.

Почулося кінське хропіння. Хтось учвал мчав йому назустріч.

— Пугу! — почулося попереду. — Кого це нечиста сила носить?

— Дядьку! — кинувся Яремко до вершника.

— Тпру! — натяг вершник поводи.

— Дядьку! Рятуйте! Виручайте! За мною лихі люди женуться!

— А ти втікай та й усе!

— Дядьку, наших людей обступили ляхи і ще якісь…

Козак був веселий і молодий, його вусики стирчали, як у таргана, а очі блищали, мов після доброї чарки оковитої. Від нього пахло димом, морем і степом…

Він нахилився до Яремка.

— Давай до мене! Зараз помчимо виручати! А тих гадів примусимо фуга самотем петере![94]

Його руки легко підняли хлопця.

— Ого! Який ви дужий! — радісно вигукнув Яремко. — Та ще й латиною… Як Клюсик або мій брат Мусій Ціпурина.

— От чорт! Я саме Клюсика й шукаю. Веди мене до нього! Він там? — кивнув головою в бік пострілів.

— Ні, в Лаврі. Йому треба сказати, щоб виручав наших людей! Там на них напало п’ятеро чи шестеро!

— До Лаври далеко?

— Як пішки, то ще є…

— А як екво вегі?[95]

— Що?

— Ну, конем, верхи!

— Верхи — недалеко.

Козак повернув коня назад, і вони помчали дворами, городами та провулками на Печерськ, до Лаври.

А сеньйор Гаспареоне, пробігши ще кількасот кроків, нарешті зрозумів, що хитрий хлоп’як од нього таки втік.

— Клятий гяур! — аж заскреготів зубами сеньйор Гаспареоне і гримнув на своїх поплічників: — А ви чого стоїте? Ану, всі назад!

…Уже зовсім стемніло, а Йован з Джузеппе відстрілювалися від супротивників. Міська охорона під командуванням польського ротмістра не поспішала на виручку — надто часто в ту пору в Києві лунали постріли по темних завулках. Але опівночі ротмістри з вояками об’їздили головні вулиці й вигукували:

— Всі люди можуть спокійно спати! Влада береже спокій!

Майже скрізь через кожні дві години вигукували охоронці спокою:

— Уже така-то година по півночі! Добрі люди, відпочивайте без печалі та боязні! У Києві панує тиша, спокій і закон!

А вранці на цих же вулицях були людські трупи, пограбовані житла…

Так було й цього