Донна Тартт - Таємна історія

— Просто казково.

— У Римі теж було норм, та коли ти там походиш, то враження, ніби в якійсь помийці. Крім того, я не люблю сидіти на одному місці. Більше мандрувати, більше знайомитися з місцевими звичаями. Тільки між нами: б’юсь об заклад, що Генрі й сам нівроку повеселиться.

«Повеселиться — це вже точно!» — подумав я, дивлячись на картинку з жіночкою, що тицяла багетом в об’єктив фотоапарата й шкірилася, немов маніячка.

Двійнята вперто уникали дивитися мені в очі. Камілла зігнулася над сорочкою Банні, а Чарльз узагалі повернувся до мене спиною і, склавши обидві руки на буфет, прикипів очима до кухонного вікна.

— Оцей їхній прикол із повітряними кулями взагалі зносить дах, — продовжував теревенити Банні. — От я тільки одного не можу второпати: де вони там ходять у туалет? За вітром чи що?

— Слухай, здається, це може зайняти ще кілька хвилин, — раптом у розмову втрутилася Камілла, — а вже практично дев’ята. Чарльзе, іди, мабуть, із Річардом. Скажіть Джуліанові, щоб він через нас не чекав.

— Невже це аж настільки довго? — суворо запитав її Банні й вигнув шию, намагаючись краще роздивитися. — Чого така затримка? І хто тебе взагалі вчив прасувати?

— Насправді — ніхто. Свої сорочки ми завжди носили в пральню.

Чарльз вийшов зі мною, відстаючи на пару кроків. Ми проминули хол, спустилися сходами, не кажучи один одному ні слова, та вже на першому поверсі він хутко наздогнав мене, схопив за руку й затягнув у порожню картярню. У двадцятих і тридцятих цілий Гемпден божеволів від гри в бридж; ентузіазм потім зійшов нанівець, а кімнатам, пристосованим для картярських забав, іншого практичного застосування так і не знайшли. Тому тепер у них приторговували наркотиками, набирали тексти на друкарських машинках чи проводили заборонені романтичні зустрічі.

Чарльз замкнув двері. Переді мною стояв антикварний стіл для гри в карти, інкрустований у чотирьох кутах символами картярських мастей: дзвінка, чирва, жир і вино.

— Нам зателефонував Генрі, — сказав Чарльз. Він дряпав опукле зображення дзвінки великим пальцем, зумисне не піднімаючи голови.

— Коли?

— Сьогодні рано-вранці.

Ми мовчали.

— Пробач, — підняв очі Чарльз.

— За що?

— За те, що він казав тобі. За все. Камілла геть засумувала.

Він здавався цілковито спокійним, утомленим, але спокійним, і його розумні блискучі очі перехопили мій погляд із невеселою, тихою щирістю. Раптом мені й самому стало страшенно сумно. Я любив і Френсіса, і Генрі, але прикрощі, яких могли зазнати двійнята, видавалися мені абсолютно неприйнятними. Із болем я пригадав усю їхню доброту, якою милою була Камілла в ті перші неоковирні тижні, як Чарльз умів нагодитися в мою кімнату або спокійно звернутися в натовпі (так душевно) і назвати мене особливим другом, пригадав усі наші прогулянки, поїздки, вечері в них удома, їхні листи (на які так часто не давав відповіді), що вірно летіли до мене протягом довгих зимових місяців.

Десь нагорі почувся вереск і стогін труб водогону. Ми перезирнулися.

— Що ви збираєтеся робити? — спитав я. По-моєму, це одне-єдине запитання, що я його ставив останню добу. І ще жодна душа не дала мені задовільної відповіді на нього.

Він стрепенувся, кумедно так, одним плечем — спільний для них із сестрою типовий жест.

— А кат його знає, — стомленим голосом проказав він. — Ходімо, здається, нам час.

Коли ми прийшли до Джуліана, то Генрі з Френсісом уже були на місці. Френсіс не дописав свого твору й зараз поквапно синіми від пасти пальцями шкрябав ручкою на другій сторінці, поки Генрі вичитував першу, розкидаючи своїм автоматичним пером підписні знаки та придихові символи.

Голови він не піднімав.

— Привіт, — озвався Генрі. — Зачиніть за собою, гаразд?

Чарльз копнув двері ногою.

— Погані новини, — з порога заявив він.

— Дуже погані?

— З фінансового погляду — так.

Френсіс зашипів і тихо вилаявся під носа, навіть не перервавши роботи. Генрі черкнув пару останніх штрихів і помахав аркушем, висушуючи чорнила.

— Ой, та ради Бога, — лагідно промовив він. — Сподіваюся, це може зачекати. Не хочу сидіти й думати про це під час занять. Френсісе, як твої успіхи з останньою сторінкою?

— Хвилинку, — відгукнувся він, усе ще гаруючи над твором, і його слова прозвучали спізніло в порівнянні з хутким бігом ручки по паперу.

Генрі став за Френсісом і, заглядаючи йому через плече та спершись одним ліктем на стіл, почав вичитувати верхню частину другого аркуша.

— Камілла з ним? — запитав він.

— Так. Прасує його паскудну стару сорочку.

— Гмм, — він тицьнув у папірець кінчиком пера, — Френсісе, тут потрібен бажальний спосіб, а не умовний.

Френсіс прожогом кинувся виправляти, він уже практично дописав.

— Ну й цей губний перетворюється на л, а не к.

Банні помітно спізнився й прийшов у кепському настрої.

— Чарльзе, — гаркнув він, заходячи в аудиторію, — якщо хочеш видати коли-небудь свою сестру заміж, то навчи її користуватися праскою.

Мене покинули всі сили, я не підготувався, а тому все, що міг зробити, — це принаймні втримати свою увагу на тому, що відбувалося на занятті. О другій у мене починалася французька, та після греки я рушив навпростець додому, ковтнув снодійне й завалився спати. Для мене це не характерно. Зазвичай я обходжуся без нього, та не хотілося давати жодних шансів ні бентежності, ні кошмарам пообіднього сну, ні віддаленому бульканню в трубах — мені навіть думати про все це було неприємно.

Я добре виспався, можливо, краще, ніж заслуговував, і день промайнув непомітно. Надворі вже практично стемніло, коли з якихось глибин до мене донісся стук у двері кімнати.

Прийшла Камілла. Напевно, я мав жахливий вигляд, бо вона повела бровою й розсміялася:

— Ти тільки те й робиш, що спиш, — промовила вона. — Варто мені заскочити до тебе, то ти обов’язково давитимеш подушку.

Я тільки й кліпнув у відповідь. При опущених жалюзі, вимкнутому в коридорі світлі, моєму напівмедикаментозному стані та запамороченні вона вже не здавалася такою недоступною, як завжди, а більше скидалася на серпанковий та невимовно ніжний привид із тонкими зап’ястками, тінями та розкуйовдженим волоссям — була тією самою Каміллою, котра, прекрасна й невиразна, оселилася в понурому будуарі моїх снів.

— Заходь! — запросив я її всередину.

Вона переступила через поріг і зачинила за собою двері. Я сів на край незастеленого ліжка, босий та з розстебнутим коміром, і подумав про те, як би чудово було, якби це все відбувалося у мене вві сні, якби я міг підійти до стільця, на якому вона примостилася, взяти її обличчя між долонь і поцілувати, в повіки, в губи і в скроню, де медового