Джонатан Страуд - Порожня могила, Джонатан Страуд

усьому будинку, стіни тут оголились; тільки там, де нещодавно висіли зібрані Локвудовими батьками артефакти, на шпалерах видніли темні плями. В кімнаті горіла лише одна лампа, тому вітальня здавалась незвично темною. Світло вуличних ліхтарів не пропускали дошки, якими Кіпс позабивав вікна. Локвуд чекав нас, стоячи спиною до дверей. Коли ми зібрались, він обернувся й по-давньому всміхнувся нам.

— Ви всі знаєте, що може відбутись цього вечора, — сказав він. — Певної миті між цією хвилиною й світанком так собі... е-е... погані люди спробують удертися до цього будинку. Цього ми їм не дозволимо. Це будинок № 35 по вулиці Портленд-Роу, й тут ми завжди були в безпеці.

Джордж поволі підняв свою поранену руку:

— Крім отого випадку з Ферфексовим найманцем.

— Так-так, твоя правда.

— А ще тоді, коли тут вирвався на волю привид Енні Вард, — нагадала я.

— І череп теж не раз завдавав нам прикрощів, — додала Голлі.

Джордж кивнув:

— Щиро кажучи, цей будинок завжди був смертельною пасткою.

Локвуд стис зуби:

— Так, але він був тільки моєю смертельною пасткою. І вони сюди не влізуть! Тут нас аж п’ятеро! До того ж тільки нам відомі два справді вразливі місця в нашій обороні: задня частина підвалу й кухня. Джордж поранений, тому він залишиться нагорі із запасом зброї на сходовому майданчику. Саме туди відступатимемо й ми, якщо іншого виходу не буде. Наша остання надія — кімната Джесіки. Люсі й Голлі! Я хочу, щоб ви залишались на кухні. Ми з Квілом будемо в підвалі. Прислухаємось одне до одного: якщо хтось потрапить у халепу, він повинен свиснути. Інші, якщо зможуть, прийдуть йому на допомогу, — він усміхнувся й додав: — А тепер усі по місцях. Успіхів!

* * *

Перш ніж вирушити до кухні, я мала завершити ще одну справу. Череп у склянці сьогодні не раз намагався заговорити зі мною, проте мені було не до балачок, і я не торкалась важеля. Я не знала, чи йому просто кортіло наговорити мені образ, чи він хотів поділитися зі мною своїми надприродними спостереженнями, — саме зараз і настала пора з’ясувати це. Коли Голлі подалася на кухню, я вийшла зі склянкою до передпокою й крутнула важіль.

— Ну, чого тобі?

— Нарешті! Правильно. Зараз саме вчасно. Я бачу в тебе на поясі молоток. Один швидкий удар — і я на волі. Обіцяю, що Кабінса я не займатиму.

— От і молодець. Тільки я скажу тобі: «ні».

— Правду кажучи, Кабінс і так ледве дихає. А от Кіпс... Тільки це вже інша історія. За ним ніхто не сумуватиме.

— Я все одно тебе не випущу. Ми про це вже говорили.

Примарне обличчя сердито позирнуло на мене:

— Шкода. Ти єдина, хто міг би це зробити. Тільки через дві-три години буде вже запізно. Ти помреш, а я застрягну тут ще на кілька десятиліть.

— Це не обходить мене. Якщо це все, я піду на свій пост.

— О, як шляхетно! Ваш керівник повинен дуже пишатись вами! — обличчя примружило очі, і в склянці запінилася зелена каламуть. — Хіба тобі незрозуміло, що я можу допомогти вам у битві? Повбивати своїм дотиком усіх Вінкменових бандюг? А може, навіть урятувати життя твоєму любому Локвудові..

Спокуса була велика, й тому я ще дужче розлютилась:

— Забудь про це. Такого не станеться.

— Авжеж, не станеться, якщо ти не випустиш мене... Бідолаха Ентоні! Що там було написано на отих папірцях від механічної ворожки? Я тоді погано розгледів їх...

Я підхопила склянку й подалася до кухні:

— Про це ти ніколи не дізнаєшся. А тепер замовкни.

— Ось що я скажу тобі — провадив череп. — Залиш мене тут, на столі Може, мою склянку розтрощить випадкова куля. А ще краще, коли її розвалить, падаючи, твій труп. Я дуже хочу сподіватись на це...

— Ти замовкнеш нарешті чи ні?!

Його штучки вже в’їлись мені в печінки. Я відкрила один із буфетів, засунула туди склянку й ляснула дверцятами прямісінько перед виряченими очима привида. Вже наступної миті я викинула всі ці дурниці з голови й подалася перевіряти зброю.

* * *

Час минав. Ми з Голлі сиділи в кухні на підлозі, притулившися спинами до шафи й тримаючи напоготові рапіри. Ліхтар ми поставили під стіл: його червоне світло, що пробивалось між ніжками приставлених до стола стільців, нагадувало вогнище в лісі. Усі речі зі столів були прибрані, всі вікна—забиті дошками, в яких Квіл просвердлив по кілька отворів, щоб можна було визирнути в садок. Щоправда, розгледіти крізь ці отвори можна було хіба яблуню, мур та вогні сусідніх будинків. Ніч тривала. По-звичному тихо шумів холодильник. Із-за дверцят буфета, куди я засунула склянку з черепом, видніло слабке проміння: привид, напевно, ще й досі не міг заспокоїтись.

— Кран тече, — промовила нарешті Голлі. — Треба полагодити.

— Еге ж, треба. Не знаю, чому Локвуд досі не викликав слюсаря.

— Наступного тижня викличемо, Люсі. Неодмінно.

— Так, Голлі. Викличемо.

Голлі закинула назад голову, притулилась потилицею до шафи і втупилась очима в стелю. Довге волосся спадало їй на плечі, ноги вона витягла перед собою, а руки згорнула на колінах. Як і завжди, вона залишалась зосередженою й незворушною, хоч і скидалась чимось на маленьке дівча.

— У тебе все гаразд? — запитала я.

— Так, звичайно.

— Як ти гадаєш, усе буде добре? Прорвемось?

Голлі усміхнулась і поглянула на мене:

— А ти як гадаєш?

— У нас завжди все було добре.

Не чекаючи на відповідь, я підхопилась, нахилилась над мийкою і визирнула в найближчий отвір. Д ля цього слід було притулитись до дошки щокою, проте навіть тоді мало що можна було розгледіти до ладу. Ось на яблуні в кінці садка ворухнулося гілля... Я придивилась уважніше. Ні, це просто вітер.

— Усе чисто, — сказала я.

— Їх може не бути тут ще кілька годин, — Голлі підійшла до мене.

— Голлі, — мовила я, — коли ти вперше з’явилась у нас в агенції, я... не дуже по-дружньому зустріла тебе. Я знаю, що мала поводитись із тобою приязніше...

— Нічого, не переймайся. Ми вже говорили про це, — Голлі відгорнула волосся з лиця. — Я теж розумію, що мій прихід... засмутив тебе. Тим паче такий несподіваний.

— Так, трохи засмутив, але...