Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але що…
— Клянуся священною Зевсовою егідою, — перебив його Геракл, що аж тремтів. — Ми зіштовхнулися з могутнім і незвичайним злом, Діагоре, злом, бездонним, наче морська безодня, злом, яке стає темнішим, що глибше ми в нього занурюємось. Нас ввели в оману!
Він говорив дуже швидко, не припиняючи діяльності: розгортав і знову згортав сувої папірусу, клав їх назад на полички… Кажуть, візниці розмовляють так із кіньми під час перегонів. Товсті Гераклові руки і його голос тремтіли одночасно. Він гнівно мовив далі:
— Нас використали, Діагоре, тебе й мене, використали, щоб розіграти жахливий фарс. Ленейську комедію з трагічним фіналом!
— Про що ти кажеш?
— Про Менехма, про Трамахову смерть, про вовків на Лікавіті… Ось, про що я кажу!
— Що ти маєш на увазі? Менехм невинен?
— О ні! Він винен, винен більше, ніж згубна жага! Але… але…
Він затнувся й підніс кулак до рота. Відтак промовив:
— Я все поясню тобі в належний час. Сьогодні вночі я мушу відвідати одне місце… Мені б хотілося, щоб ти пішов зі мною, але попереджаю: те, що ми побачимо там, буде не надто приємним!
— Я піду, — відказав Діагор, — навіть на протилежний берег Стіксу, якщо ти гадаєш, що це допоможе розкрити ту оману, про яку ти кажеш. Повідай мені лише одне: це стосується Менехма, чи не так?.. Він посміхався, коли визнавав себе винним… а це, без сумніву, вказує на те, що він має намір утекти!
— Ні, — відказав Геракл. — Менехм посміхався, коли визнавав себе винним, тому, що не має наміру втікати.
Побачивши здивування на Діагоровому обличчі, він додав:
— Саме так їм і вдалося нас одурити!*
__________
* Він прийшов у інакшій масці (цього разу — з усміхненим чоловічим обличчям). Я підвівся з-за столу.
— Ти вже виявив головний ключ? — голос звучав приглушено з-під розсміяної личини.
— Хто ти?
— Я — запитання, — відказав мій тюремник і повторив: — Ти вже виявив головний ключ?
— Випусти мене звідси…
— Випущу, коли виявиш ключ. Ти вже виявив його?
— Ні, не виявив! — заволав я, зриваючись із прив’язі й гублячи віжки спокою. — Ейдезис у творі вказує на Гераклові подвиги, і на дівчину з лілією, і на перекладача… але я не знаю, що все це може значити! Я…
Він перервав мене з насмішкуватою серйозністю:
— Може, ейдетичні образи — лише частина ключа. Про що йдеться у творі?
— Про… про розслідування низки вбивств… — забелькотів я. — Головний герой уже начебто знайшов винного, але тепер… тепер виникли якісь сумніви… я ще не знаю, у чому річ.
Тюремник начебто хихотнув (пишу «начебто», бо маска приховувала його емоції), а тоді сказав:
— Може ж бути й таке, що головного ключа взагалі нема, хіба ні?
— Не думаю, — миттю відповів я.
— Чому?
— Бо якби ключа не було, ти б не тримав мене замкненим тут.
— О, дуже добре, — здавалося, моя відповідь його потішила. — Отже, я для тебе — доказ існування головного ключа!.. А краще сказати, найважливіший доказ.
Я вдарив кулаком по столу й загорлав:
— Годі вже! Ти знаєш текст! Ти навіть змінив його: виготовив фальшиві сторінки та перемішав їх зі справжніми! Ти прекрасно володієш мовою і стилем твору! Навіщо тобі я?
Хоч маска не переставала сміятися, тюремник, схоже, замислився на якусь мить. Відтак сказав:
— Я жодним чином не змінював твору. У ньому немає фальшивих сторінок. Ти просто заковтнув ейдетичну приманку.
— Тобто?
— Коли твір, як у цьому випадку, має сильний ейдезис, читач стає настільки одержимим образами, що вони якоюсь мірою затягують його в текст. Ми не можемо бути одержимими чимось, не почуваючись водночас частиною цього. Як у погляді коханої ти прагнеш бачити її любов до тебе, так і в словах ейдетичної книжки ти хочеш виявити свою присутність…
Я роздратовано взявся перебирати аркуші, доки не знайшов потрібний.
— І тут також? — показав я йому. — Коли у фальшивому восьмому розділі Геракл Понтор розмовляє з ув’язненим перекладачем? Тут я теж заковтнув ейдетичну приманку?
— Авжеж, — спокійно відповів тюремник. — Згадки про Перекладача, до якого Крантор часом звертається у другій особі, трапляються впродовж усього твору. Саме з ним і розмовляє Геракл у тому «фальшивому» розділі… Але це не означає, що він — це ти!..
Я не знав, що відповісти: його логіка була нищівна. Раптом з-під маски почувся сміх.
— Ох, ця література!.. — промовив він. — Читання — це не роздуми на самоті, мій друже, читання — це розмова! І не звичайна розмова, а платонівський діалог, коли твоїм бесідником виступає ідея. Проте ця ідея не є сталою: провадячи з нею діалог, ти змінюєш її, присвоюєш собі, починаєш вірити в її незалежне існування… Ейдетичні книжки використовують цю властивість, щоб розставити хитрі пастки… пастки, які можуть довести тебе до… божевілля, — помовчавши, він додав: — Саме це сталося з Монталом, твоїм попередником…
— Монталом? — у мене всередині все похололо. — Монтал був тут?
Запала мовчанка. А тоді зненацька маска вибухнула гучним реготом.
— Звісно, що був… І то значно довше, ніж ти гадаєш! Власне кажучи, мені, як і тобі, цей текст став відомим завдяки його редакції. Але я знав, що «Печера» приховує в собі ключ, тож замкнув Монтала тут і змусив шукати цей ключ. Він зазнав невдачі.
Останні слова тюремник вимовив так, немовби «невдача» — це саме те, чого він очікував від своїх в’язнів. Він замовк, а усмішка маски, здавалось, поширшала.
— Мені урвався терпець, — мовив тюремник далі, — і я дозволив своїм псам поласувати ним… А потім викинув труп у лісі. Влада вирішила, що його загризли вовки.
Він знову помовчав,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса», після закриття браузера.