Яна Паувел - Відомство мертвих душ. Тіло без душі, Яна Паувел

— Кому доручили розслідування? — без особливої надії запитав він.

Лірен тільки розвів руками. Хрипло вилаявшись, Ронел піднявся і підійшовши до шафи, почав остервеніло зривати з себе одяг. Він починав ненавидіти прокурорську форму, якою до недавна так пишався.

****

Що він зробив не так? В чому помилився? Шейн сидів на кухні за столом і не зводив погляду з магічного дзеркальця. Вона досі не зв’язалася з ним. І він почувався так, наче його кинули.

Після початку навчального року в його квартирі стало надто порожньо. Він уже і забув, якою нестерпною може бути тиша. Як вона тисне на голову, особливо в такі моменти як зараз.

Хрипло вилаявшись, він потягнувся за магічним дзеркальцем і прочистив горло. І що він скаже?

Дзеркальце повернулося на його законне місце. Здається, він ніколи раніше не приділяв йому стільки уваги. Схоже в ньому з’явилося декілька нових подряпин. І ця тріщина, він провів по ній пальцем і нахмурився.

Може воно зламалося?

Зосередившись, він воскресив в пам’яті образ Аніки і взяв уже було дзеркальце в руку, коли воно забриніло на поверхні столу.

Здавалося, боги почули його молитви. Перш ніж відповісти, він витер долоні об штани і пригладив рукою волосся на голові. Але це була не Аніка.

Йому довелося докласти чималих зусиль, щоб не видати свого розчарування, коли над дзеркальцем замерехтіла проекція Ребеки. Але дівчина не помітила б цього, навіть якби захотіла.

Вона ридала. Сльози безкінечним потоком лилися з її очей і всі думки миттю покинули його голову.

— Що сталося? — нахмурившись, суворо запитав Шейн.

В такому стані до неї можна було достукатись тільки таким тоном. Його голос перервав схлипи дівчини, і вона витерла рукавом щоки, перш ніж відповісти.

— Вони... — схлип, — Вони морили його голодом...

Ридання знову вирвалося з її губ, і сльози покотилися з очей.

— Зосередся, — суворо наказав він. — Ребека, подивись на мене. — дівчина відняла руки від обличчя і слухняно виконала його команду. — Хто і кого морив голодом?

Вона схлипнула, глибоко вдихнула, і знову стерла сльози зі свого обличчя.

— Те немовля... — крізь сльози вимовила вона. — Його заморили голодом... — Схлип. — А коли він помер... — Знову схлип. — Закопали його тільце в парку...

Шейн одразу ж здогадався, про кого йдеться, і хрипло вилаявся, відкинувшись спиною на стілець. Проблема Ребеки була в тому, що її саму дитиною намагалися прикопати в парку. Щоправда, вона тоді була ще живою. Ось чому вона так реагувала. Щоразу, коли їм доводилося мати справу із дітьми, Ребека втрачала контроль.

— Де ти зараз? — стомлено запитав він.

Дівчина прикрила долонею обличчя і озирнулася довкола, наче сама не знала, де знаходиться.

— Я... Я не знаю...

Шейн знову вилаявся і, схопивши дзеркальце зі столу попрямував до виходу зі своєї квартири.

— А де була? — уже зачиняючи за собою двері, запитав він.

Хоча, відповідь він уже знав. Де ще вона могла дізнатися результати аутопсії...

— Ви тільки не зліться... — підтвердила його підозри дівчина. Шейн мовчки скрипнув зубами. — Мене ніхто не бачив, чесно...

— Я переміщаюся до відділку, іди на маяк.

Закляття порталу далось йому як завжди легко. Іти було недалеко, але він не хотів даремно тратити час. Вийшовши біля поліцейського відділку, він здійняв руку вгору. Закляття-маяк послало невидимий для інших промінь світла в небо. І проекція Ребеки різко повернула голову.

Шейн ніяково привітався з черговим поліцейським. Він сподівався, що дівчина ще не встигла далеко відійти. Йому зовсім не хотілося пояснювати магу, що він тут робить.

Десять хвилин, він стояв під відділком, роздратовано переступаючи з ноги на ногу, доки вона, нарешті не знайшла його. Щойно дівчина підійшла достатньо близько, він притягнув її до себе і міцно обійняв.

Вона продовжувала схлипувати, і Шейн відчув, як гнів витісняє всі інші емоції. Він ненавидів це. Але не міг контролювати. Тепло в грудях поступово переростало в жар, а це уже був поганий знак.

Заспокійливо погладивши дівчину по спині, він кинув погляд на чергового. Чоловік нахмурився і явно збирався підійти до них, щоб з’ясувати у чому справа.

— Ходімо, — відсторонивши від себе Ребеку, промовив він і заспокійливо усміхнувся магу.

Тут неподалік був бар, і схоже їм обом не завадить випити. Можливо, так він зможе придушити жагу крові і забути на деякий час про Аніку.

Ідея здавалася йому блискучою, доки вони не зайшли всередину. З десяток знайомих облич одразу ж потрапили в його поле зору, і він зовсім не хотів контактувати з кимось із них.

Все почалося зі зникнення Аніки. Саме так… Він думав, що ніколи її більше не побачить і горе його було настільки всепоглинаючим… Не було нічого дивного в тому, що він заливав його алкоголем.