Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

— Вже! — гукає Бронн й пускає «Мстителя» повним ходом, так сильно викручуючи направо, що каркас корабля аж скрегоче, і мені, щоб не звалитися з ніг, доводиться хапатися за снасті.

Хоч і обстріляний, корабель все ж підкоряється нашим вимогам, і тільки-но вирівнявшись, набирає швидкість у західному напрямку.

Межа вже ближче і ближче, моє серце шалено калатає, а збудження, що наростало по мірі наближення до Заходу, досягає вершини.

Все життя мені втовкмачували, що цю лінію перетинати не можна; я на власні очі бачила, як безстрашні чоловіки трусилися від думки, що вона десь поблизу. Мене охоплює химерне почуття, що я нарешті рухаюся у правильному напрямку.

Бронн бере мене за руку.

— Останній шанс, щоб розвернутися… — він нервує не менше за мене.

— Я не подарую йому такого задоволення!

Бронн широко всміхається.

— Адлер боїться. Я вже бачу, як вони переминаються з ноги на ногу.

Бронн має слушність: від усвідомлення того, куди вони прямують, «Діва», здається, застигла на місці. Ще декілька ядер полетіло в наш бік, однак ми вже віддалилися від «Діви», і вони не влучають у нас, а лише всівають воду.

Я відчуваю полегшення і здивування водночас:

— Це працює!

Ми заходимо в Західні води, я й не знаю, чого очікувати; можливо, наглої смерті, безслідного потоплення, однак нічого не відбувається. «Мститель» спокійнісінько волоче своє зранене тіло якомога далі від нападника, залишаючи за собою кривавий слід у вигляді уламків — приманку для мого батька, якщо він наважиться знову сісти нам на хвіст.

Зрештою саме це він і робить. Йому доводиться значно довше, ніж я очікувала, змушувати екіпаж підкоритися його волі, та все ж «Діва» продовжує гонитву — вона не з тих, хто тікає з поля бою.

Минають дві години, і ми досі тримаємося попереду. Екіпаж лагодить корабель, а я допомагаю пораненим. Та ми не зможемо безкінечно випереджати «Діву», і коли я оцінюю відстань між нами, моє серце завмирає від усвідомлення, що батько підходить усе ближче і ближче. З такими темпами ми не зможемо зайти в Західні води так далеко, як планували, він наздожене нас раніше.

— Попереду земля!

Я розвертаюся і дивлюся на Бронна, і він перехоплює мій шокований погляд. Це якась жахлива помилка. Тут і близько не має бути суші. Я біжу до носа корабля, і кров у моїх жилах холоне. Далеко за обрієм — жодних сумнівів! — видніються обриси Острова.

— Хіба це можливо? Я гадала, ми минули Восьмий Острів кілька днів тому.

Не менш збентежена Ґрейс стає поруч зі мною.

— Так і мало б бути! — вона вихоплює в Райнса карту, не ймучи віри. — Це якесь безглуздя!

— А може, річ у картах? Тобто вони ж давні, хіба ні?

— Річ у морських просторах, — відказує Гарлі так зловісно, що ми всі обертаємось до неї. — Західне Море веде вас не туди, куди ви прагнете, а туди, куди вам потрібно, — вона аж здригається під нашими поглядами. — Як гадаєте, чому в усіх від нього аж жижки трусяться?

Якщо у її словах є хоча б крихта правди, і сила магії Островів простягається аж до океану, існує ймовірність, що Торін просто не знайде нас — і все виявиться марним.

— Ано, коли корабель відновить бойову готовність?

Боцмана аж розпирає від гордощів.

— Хоч зараз!

— Кидайте якір! — вигукую я. — Ми не можемо ризикувати, просуваючись далі. Треба, щоб Торін мав шанс нас наздогнати!

На палубу опускається дивне затишшя. Існує величезна різниця між тим, коли ти просто кажеш, що пожертвуєш життям задля великої мети, і тим, коли цей момент настає — мить, коли кожнісінький член екіпажу відшукує у глибинах своєї душі ту доблесть, що скерувала його в ці час і місце.

А тоді чари моменту зникають, і кожен береться до роботи. Бронн повертає «Мстителя» кругом, і наші гармати готові до бою. У нас їх набагато менше, ніж у батька, вони значно нижчого ґатунку, а кулі однозначно менші, проте це краще, ніж взагалі нічого.

Далі ми просто чекаємо, споглядаючи, як наближається «Діва»: вона ніби виростає, розширюється — аж поки підходить достатньо близько, щоб із вражаючою точністю пустити в хід свої гармати.

Перше ядро влучає в корпус, знищуючи все на своєму шляху. Навколо лунають нестямні крики. Ми поки не відкриваємо вогонь у відповідь — ядра просто не долетять до «Діви», а ми не можемо дозволити собі марнотратства, тож сидимо принишклі, дивлячись, як руйнується «Мститель».

— Він витримає?! — гукаю я до Ани.

— Поки я дихаю, витримає!

Екіпаж латає корабель навіть під обстрілом, однак «Діва» підступає все ближче — і наслідки від кожного пострілу дедалі гірші.

Небо розрізає ланцюгове ядро: дві півкулі, з’єднані ланцюгом, розносять вщент наші щогли і розривають снасті. Фок-щогла розколюється і, падаючи, калічить людей і викидає двох чоловіків за борт. Я допомагаю закріпити її, поки вона не накоїла ще більше лиха.

А тоді наступне ядро розколює корпус біля ватерлінії — і вода заливає нижні палуби.

Настала наша черга нанести удар. Гарматні ядра летять у бік «Діви», жадаючи помсти, проте лиш злегка шкрябають вимащені смолою боки корабля. Чую, як регоче його екіпаж, кепкуючи з нас. Вже скоро вони підійдуть достатньо близько, щоб зачепитися за наш борт гаками. Вони переб’ють геть усіх — швидко та безжально. Окрім мене. Батько волітиме покарати мене власноруч.

Я стою, стиснувши кинджал у руці. Планую взяти їх на себе стільки, скільки осилю.

Досі немає й натяку на появу Торіна й Флотилії. Якщо ми зараз загинемо, батько втече — знову вийде сухим із води і ніколи не відповість за свій жорстокий розбій.

Я хочу, щоб він помер. Я хочу, щоб він страждав.

Лють породжує дивні думки в моїй голові. А може, це Західні води чують стогін мого серця — і шепочуть відповідь.

Я почерпнула достатньо знань із тих стародавніх книг, і мені відомо, що під океанською товщею лежить зброя, здатна знищити будь-кого. Я можу примусити батька заплатити за всі його діяння, за все його зло. Островам. Людям. Мені…

Уся моя жага, яку я ледь стримувала відтоді, як прочитала книги Торіна, враз знайшла вихід, і хоч я дивлюся смерті в обличчя, я досі жива. Стою на краю корабля, і мене накриває хвиля передчуття. Не вагаючись ані секунди, бурмочу слова, які врізалися мені в пам’ять у тій темній кімнаті, і вони здаються такими звичними, ніби я промовляла їх безліч разів.

«Вставайте, демони пітьми, годі вам