Робін Слоун - Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун

— Це чудово.

— Ну, чимало — це за нашими мірками, а насправді не така вже й велика сума. Але ми якраз готуємо нову експозицію, і… ті пуансони зараз у вас, так?

— Не знаю точно, що воно таке, любчику, але воно точно зберігається в нас.

— Тоді ми хотіли б їх позичити.

Я випитую в Черил усі деталі, дякую, прощаюсь і кладу слухавку. Через кімнату, описуючи дугу, летить клубок зелених ниток, падає на стійку, скочується мені на коліна й дорогою розмотується. Я підіймаю голову і знову бачу рудоволосу малу — вона стоїть на одній нозі й показує мені язика.

Першокласники повертаються до автобуса, дорогою вовту­зяться і штовхають одне одного. Табіта зачиняє за ними двері, замикає й поволі плентається до стійки. У неї на щоці рожевіє легенька подряпина.

Я беруся змотувати зелений клубок.

— Бешкетний клас?

— Тільки встигай слідкувати за тими спицями, — зітхає вона. — А у вас як справи?

Я записую на музейному бланку назву сховища і його адресу в Неваді. Посуваю аркуш до Табіти.

— Воно й не дивно, — каже вона. — Певно, дев’яносто відсотків усього, що показує цей екран, перебуває в сховищах. Ви знали, що Бібліотека Конгресу більшість своїх книжок зберігає за межами округу Колумбія? Вони мають десь сімсот миль полиць. Усе на складах.

— Гм. — Безглуздя якесь. — Який у цьому сенс, якщо ніхто не зможе їх побачити?

— Таке вже в музеїв завдання — зберігати надбання для наступних поколінь, — пирхає Табіта. — Ми маємо сховище зі спеціальним температурним режимом, заповнене різдвяними светрами.

Хто б сумнівався. Знаєте, а я вже починаю вірити в те, що наш світ — це ковдра, пошита з клаптиків усіляких божевільних культів, кожен із яких має свій таємний сховок, свої архіви і свої правила.

У потязі, повертаючись до Сан-Франциско, я пишу з телефона три повідомлення.

Перше — до Декла: «Я натрапив на дещо цікаве».

Друге — до Ніла: «Можна позичити твоє авто?»

А останнє — до Кет, лиш одне слово: «Привіт».

«Об’єднані універсальні довгострокові сховища» — це довжелезна приземкувата будівля біля автостради на виїзді з містечка Ентерпрайз у штаті Невада. Я завертаю на довгу стоянку й відчуваю, як на мене тисне ця сіра, безлика маса. Сподіваюся, це одиноке втілення промзони ховає в собі обіцяні скарби. Applebee’s[28], трьома милями далі автострадою, своїм виглядом теж наводить нудьгу, проте ви точно знаєте, що чекає вас усередині.

Аби потрапити до «Об’єднаних сховищ», мені доводиться пройти через два металодетектори та рентген, а тоді мене ще обмацує з ніг до голови охоронець на ім’я Баррі. Усі мої речі, тобто торбу, куртку, гаманець і дрібні монетки з кишень, конфісковують. Баррі перевіряє, чи я, бува, не маю ножів, скальпелів, шпичаків, шила, ножиць, пензлів і ватних паличок. Дивиться на довжину моїх нігтів і примушує вдягти рожеві латексні рукавички. Нарешті він запаковує мене в білий прогумований комбінезон із гумками на зап’ястях і бахілами. Я занурююсь у сухе продезінфіковане повітря сховища й роблюся незграбним і геть неповоротким: не можу черкнути, пошкрябати, торкнутися та й узагалі якимось чином взаємодіяти з фізичними об’єктами відомого нам Всесвіту. Хоча я таки можу щось лизнути. Дивно, що Баррі не заклеїв мені рота скотчем.

Черил зустрічає мене у вузенькому коридорі, яскраво освітленому люмінесцентними лампами, і проводить до дверей, що на них велики­ми чорними трафаретними літерами написано «Надходження / списання», — а таке враження, що то двері до «Активної зони реактора».

— Ласкаво просимо до Невади, любчику! — вона жестом запрошує мене й широко всміхається, від чого на її щоках з’являються ямочки. — Страшенно рада зустріти тут нове обличчя.

Черил — жіночка середніх літ із кучерявим чорним волоссям. Вона вдягнена в зелений кардиган із чітким зиґзаґовим візерунком і витерті блакитні мішкуваті джинси — ніякого тобі прогумованого комбінезона. У неї на шиї висить службовий бейдж, і фото на ньому видається на десять років молодшим.

— Отож, любчику, тримайте бланк міжмузейного обміну. — Вона дає мені шелесткий аркуш блідо-зеленого кольору. — А це дозвіл на вивезення. — Ще один аркуш, цього разу жовтий. — А ще вам потрібно підписати ось це. — Рожевий папірчик. Черил важко переводить подих. Супиться, а тоді каже: — Річ у тім, серденько, що ваш музей не має національної акредитації, тому ми не можемо забезпечити вам комплектування та упакування. Заборонено правилами.

— Комплектування та упакування?

— Вибачайте. — Вона дає мені старенький айпад у чохлі з шипованої гуми. — Але тут є карта. Тепер у нас ці зручні маленькі планшети. — Вона всміхається.

На карті показано крихітний коридор (Черил тицяє в нього пальцем: «Бачите, ми ось тут»), який веде до гігантського порожнього прямокутника.

— А це наше сховище, он там. — Вона підіймає руку, брязкаючи браслетами, і вказує в кінець коридору до широких подвійних дверей.

Одна з форм — та, що жовтого кольору, — повідомляє мене, що пуансони Gerritszoon розміщені на стелажі ZULU-2591.

— То де мені їх шукати?

— Чесно кажучи, серденько, це важко пояснити, — відказує Черил. — Самі побачите.

Тутешнє сховище — найдивовижніше з усіх місць, які мені будь-­коли доводилося бачити. Не забувайте, не так давно я працював у вертикальній книгарні, а нещодавно ще й відвідав таємну підземну бібліотеку. Не забувайте також, що я побував у Сикстинській капелі, а в науковому таборі нас возили подивитись на прискорювач заряджених частинок. Та це сховище перевершило все.

Стеля тут дуже висока й рифлена, як в ангарі для літаків. Унизу — лабіринт високих металевих стелажів, заставлених коробками, каністрами, контейнерами та відрами. Наче нічого незвичного. Але стелажі… вони рухаються.

Якусь хвилю мені паморочиться в голові, бо перед очима все пливе. Усе тут звивається й ворушиться, ніби я потрапив у банку з черв’яками. Я ледве встигаю слідкувати за плутаниною рухів. Усі стелажі мають товсті гумові коліщата і вправно ними послуговуються. Вони рухаються короткими уривчастими поштовхами, а тоді плавно ковзають вільними ділянками підлоги. Зупиняються й чемно поступаються дорогою іншим. Збираються групками й шикуються в довжелезні каравани. Кошмар. Точно як у фільмі «Учень чаклуна».

Тепер