Оксана Дмитрівна Іваненко - Рiднi дiти

То ж він для Настаськи «дядя Вася». Я казала, що він запроданець, зрадник!

— Що ж нам робити? — спитала Зіна.

— Не бійтеся нічого,— знайшла в собі силу промовити Леночка посинілими вустами. Скільки вже разів смерть була зовсім поряд коло них, та якось минала. А оце вже настигла.

— Хіба не однаково,— сказала Катя, дивлячись якимись порожніми, відсутніми очима. — Однаково я знала, що це буде колись. Як мама вмерла, я вже напевне знала.

— Я боюся, — зашепотіла Світлана... — Може, вони зараз підірвуть. Я боюся! — І вона заплакала.

— А Настаська тікає! Вона аж затремтіла, почервоніла вся, — не могла забути Тоня того, що найдужче її вразило. — Може, її ще доженуть наші, червоні... Я б їм сказала, щоб вони її вбили.

І тут вони побачили, як у двері просунулася голова кухаря і швидко зникла, і всі почули, як двері замкнули на ключ. Діти всі притиснулися одне до одного.

— Лишенько! — укусила себе за палець Леночка, щоб не закричати, не заголосити. — У карцері ж Льоня з Ванею великим і Петрусиком... Ой, я не знатиму, що з ними!

За стінами почувся шум машин.

— Це Настаська з Рудольфом тікають, — повела очима Тоня. Вона вся була як натягнута струнка. От ще мить — і не витримає, порветься. — Хоч би їх червоні спіймали.

Кілька хвилин всі мовчали. Раптом Леночка сказала:

— Давайте заспіваємо пісню. Так зовсім не буде страшно.

І Катя дзвінко почала, і всі діти вже не пошепки, а вперше голосно заспівали:

Широка страна моя родная,

Много в ней лесов, полей и рек.

Я другой такой страны не знаю,

— Где так вольно дышит человек! — підхопив за дверима чийсь басовитий чоловічий голос, і двері відчинилися, і зайшов дядя Вася!

— Діти! Мерщій у щілину, — гукнув він, — а то, бува, бомба сюди потрапить.

— Фрау Фогель вже втекла? — схопилася Тоня.

— Втекла! — махнув рукою дядя Вася.

— У карцері хлопці, — сказала Лена, ще не розуміючи, що, може, смерть минула. Ні, вона ще нічого не розуміла.

— У карцері? — схопився за голову дядя Вася. — Діти, мерщій в щілину коло блоку № 3, а я побіжу до карцера.

— Я з вами, — побігла Лена.

— Веди малих! — строго кинув дядя Вася.

Діти кинулися в двері. Тоня за руку з Світланкою, за ними решта і остання Лена з Ориською на руках, оглядаючись, чи ніхто не лишився в бараці.

Діти залізли у вириту яму. Тоня обхопила русяву голову Світланки і притулила до своїх колін.

— Нічого вже не боюся, — шепнула вона їй. — Настаська ж уже втекла!

— Посидь тут, не підводься, а то тебе ще вб'є, а я подивлюся, — не могла вона витримати.

— І ти не дивись, і тебе може вбити! — потягла її за руку Світланка.

— Ні, я тільки гляну! — І Тоня підвелася навшпиньки.

— Тонько, лягай! — гукнула суворо Катя.

— Ой, — запищала Тоня. — Якась жінка несе Петрусика! Ой, і Льоня з Ванею йдуть! Ой, вони ледве йдуть. Вони сюди йдуть!

Катя і Лена кинулися назустріч.

— Вона нас витягла, ледве витягла, нас уже засипало! — сказав Льоня, показуючи на жінку.

То була худа, висока, з тонким обличчям жінка. Коли Лена і Катя вдивились — розібрали, що то ще зовсім молода дівчина, може, тільки на кілька років старша за них.

— Тьотю, а ви звідки? — спитала Тоня.

— Звідки й ти, — усміхнулася дівчина і присіла поряд з дітьми.— Хлопчикові зовсім погано, а що, той зроду німий? — спитала вона тихо, показавши очима на Ваню великого.

— Що ви! — схопилася Лена. — Ваню! Ваню! Що з тобою?

— М-м-м,— замичав Баня і похитав головою.

— Не чіпайте його, не чіпайте його, — замахав руками Льоня. — Він відійде, він відійде!

— Тьотю, а ви бачили, як Настаська тікала? — спитала невгамовна Тоня.

— Бачила. Вже не повернеться! Уже нікого з фашистів нема в таборі, розбіглися, як пацюки.

— А як вас звуть, тьотю?

Дівчина знову усміхнулася, мабуть, на це незвичне «тьотю».

— Тьотя Ліна, — сказала вона. — Ліна Павлівна.

— Ліна Павлівна, — повторила Катя і цим ствердила друге ім'я, бо хоч яка змарніла, висохла, страшна, як усі, була ця дівчина, Каті не хотілося, щоб її звали «тьотею».

— Я вилізу, уже німців нема! — зашепотіла Тоня.

— Сиди на місці, — зупинила Катя.