Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

свідчили, здається, про те, що се був закоханець не простого роду, що через гордування й неласку дами своєї пустився берега на одчай душі. Та що в сій безлюдній глухомані не було в кого про те розпитатись, він рушив собі далі, не вибираючи певного напрямку: Росинант продирався крізь хащі куди хотів, чи радше куди міг, а наш гідальго водно думав, що в цих нетрях йому доконче спіткається якась незвичайна пригода, їде він отак, у свої думки поринувши, аж гульк — на щолопку гори невеличкої, що раптом їхнім очам одкрилась, чоловік якийся легким скоком з прискалка на прискалок, од одного куща до другого перескакує. Чудний такий, трохи не голий, борода йому густа та чорна, волосся на голові буйне й розкудлане, ноги босі, коліна гоголіють, од жовтожа-рих оксамитних штанів тільки лахміття на крижах зосталось, що й тіло подекуди світилось, голова невкрита. Хоч біг він, як я вже сказав, прудко, Рицар Сумного Образу встиг роздивитись і примітити всі ці подробиці; порвався був ту прояву доганяти, та шкода заходу: заслабий був Росинант по тих кручах п'ястися — на вдачу плохута, а на ходу не-доступ. Дон Кіхот миттю зміркував, що ото ж, певн(у, і був власник баула та подушки сідельної, і поклав собі на думці розшукати його будь-що-будь, хоч би й цілий рік довелось по тих горах тулятися. Тим і наказав він Санчові злізти з осла й піти навперейми по одному схилу гори, а сам збирався поїхати попід другий — може, таким чином і знайдуть вони десь того чоловіка, що так несподівано з'явився і зник їм з-перед очей.

— Ні, пане, не піду, незмога моя,— одмагався Санчо.— Скоро я од вашої милості одійду, зразу всяке страховіття на мене лізе, всяке марево мріється. Вже хоч гнівайтесь, хоч ні, а я од вашої парсони зроду-звіку ні на ступінь не віддалюся.

— Хай буде й так,— погодився Рицар Сумного Образу,— мені навіть приємно чути, що ти здаєшся на мою мужність, і будь певен, що швидше тебе зрадить власний подих, ніж мій бойовий дух. А тепер слідкуй за мною слідом, як тільки можеш, та візьми очі в руки; ми об'їдемо цю.гірку навкруг, чи не натрапимо де на того чоловіка, що оце перед нами на верху промайнув. Жодного сумніву нема, що то не хто інший, як властитель знайдених нами речей.

— А може, краще нам його не шукати? — сказав на те Санчо.— Адже як ми його знайдемо і виявиться, що то його гроші, то річ ясна, що треба буде їх вернути... Навіщо ж нам даремно старатися? Нехай би вже я користався ними з чистим сумлінням, поки хазяїн не об'явиться ненароком. До того часу я, можливо, вже все розтрачу, з голого й король, мовляли, нічого не візьме.

— Е, ні, Санчо, так не годиться,— заперечив Дон Кіхот.— Раз уже ми спали на здогад, кому та згуба належить, і чоловік той десь тут, ми повинні розшукати його і все віддати. Як же ми утримаємось од пошуків, то наш уґрунтований здогад обернеться проти нас незаперечною виною. Отож, друже Санчо, не журись, що нам доводиться його шукати, бо як ізнайдемо, то я журбою об землю вдарю.

По сій мові підострожив Росинанта, а Санчо рушив за ним на батьківських, з причини Хінеса де Пасамонте, ще й клажу мусив на собі рйчити. Просуваються вони отак попід горою, аж бачать — у ярку мул дохлий лежить, уже собаками добре надшарпаний та птаством надкльований, а ще й сідло на ньому, і вуздечка. Тут вони ще більше в своїм здогаді впевнились: той чоловік, що плигом по горі біг, був господарем і сій животині, і клунку, що вони знайшли.

Дивляться вони на того мула, коли чують — свиснув хтось, як ото пастухи, буває, свистять попасуючи. Аж і справді, з лівої руки де взялися кози, чималий гурт, а за ними на узгірку й козопас вигулькнув, підтоптаний уже дідок. Дон Кіхот гукнув йому, щоб униз спускався, а той відгукнувся, питаючи, яка нетеча завела їх у сі нетрі, де нога людська, либонь, не ступала, хіба що кози, чи вовки, чи ще яка звірина сліди свої значать. Санчо знов крикнув, щоб до них ішов, тоді вони все йому до ладу розкажуть. Козопас зійшов униз і, наблизившись до Дон Кіхота, промовив:

— Еге ж, пане, ви на того мула дивились, що онде в жолобку витяг-ся? Він тут уже з півроку лежить. А хазяїна його не бачили?

— Нікого ми не бачили,— відповів Дон Кіхот,— наткнулися лише на подушку сідельну та баул десь тут недалечко.

— Бачив їх і я,— сказав пастух,— та не хотів не то брати, а й торкатись до нього, бо, може, воно з примхою, та й гріх, щоб не сказали — злодій. Нечиста сила лукава: такого тобі під ноги підсуне, що незчуєшся, як і спотикнешся.

— І я так кажу,— похопився Санчо.— Набрів і я на ту знахідку та й відсахнувся: цур їй, нехай собі лежить. Хоч і гарний гончик, так на ньому балабончик.

— Скажіть мені, діду,— звернувся Дон Кіхот до козопаса,— ви не знаєте, чиє се майно?

— Я тільки ось що знаю,— відповів старий,— місяців тому буде шість абощо приїхав до одної котари пастушої, миль за три звідси, молодий та гарний панич, верхи на оцій самій худобині, що дохла валяється, і з тією самою кладдю, що ви, кажете, знайшли та не взяли, і спитав у нас, де тут у цих горах найглухіша глушина. От ми йому й кажемо, що в сій таки місцині — та так воно і є, бо як далі ще трохи пройдеш, то навряд чи вже назад виблудишся; мені оце аж дивно, як ви сюди забились, що тут нігде ані тобі стежини, ані сакомки не знати. Ну так от, як почув панич