Ярослав Іванович Ярош - Судний день

– Візьмемо! З наскоку. Нікого не пожалію!

– Схаменися! – ще раз повторив Гаранджа.

Тут до них підійшов Моторний.

– Скажи йому, Федю! – попросив Грицько.

Моторний із Борщиком десь нарвали яблук: зелених і недостиглих.

– Ух, яка квасота! – скривився Моторний і викинув залишок яблука з руки.

– А мені подобається, – мовив Борщик, пережовуючи зелепугу.

– Штурмувати замок не потрібно. Я покрутився тут між дядьками, і вони мені розповіли, що є підземний хід.

Почувши це, Левченко розцвів, обійняв Федора і розцілував…

Отаман запланував собі удар по замку на ніч, бо вона – козацька мати. Шляхта трохи заспокоїлася, бачачи, що гайдамаки поводяться в місті спокійно. Було десь за північ, як з підземного ходу на замкове подвір’я почали вискакувати колії.

Уже під ранок із тяжким боєм Левченкові вдалося взяти замок. Отаман був увесь у крові, але переважно це була кров ворожа, хоча Іванові і цього разу дісталося. Шкандибаючи, отаман розчинив двері і ввійшов у спальню пана Канівського. Розгледівся.

– Ось де ти її мордував, собачий сину!

Тут все ще стояло просторе, застелене ліжко, підлога і стіни вкриті килимами, а на чільному місці висіла та сама рушниця.

Левченко важко дихав: його уява малювала ту криваву сцену. Раптом він підійшов до стіни, схопив рушницю і почав трощити нею все навкруги, доки вона не розлетілася на друзки. Тоді отаман вихопив шаблю, почав рубати нею і перевертати все догори дриґом, доки спальня не була розгромлена повністю.

– Попався б ти мені зараз у руки, – прохрипів молодий козак, однак пан Канівський навряд чи його чув. Отаман озирнувся: позаду стояли гайдамаки.

– Чого застигли, єретичні діти! Гайда до роботи! – розігнав їх Моторний, а сам підійшов до Левченка, обійняв і поплескав по плечах.

– Не журися, братчику, ми їх всіх дістанемо…

Богуславський губернатор був схоплений коліями та сидів поміж іншими полоненими, котрих Залізняк наказав тримати на міській площі. Основні сили повстанців уже підтягнулися до міста і тепер відпочивали, готуючись до подальшого походу. Не спалося лише Левченкові.

Він сказав вартовим, що забирає пана губернатора на допит, тож вони перечити не стали. Узявши пана під руку, Іван рушив поруч із ним містом, насвистуючи собі безтурботно пісеньку під ніс.

Молодий отаман повів губернатора за місто. Він шукав таке місце, де б їм ніхто не заважав, тому повів пана на берег Росі. Вони саме проходили повз Марусину хату. Левченко глянув на порожнє подвір’я.

– Куди ти мене ведеш?

– Стули, пане, пельку та крокуй.

Відійшовши подалі від людського ока, Левченко зупинився на березі – було гарно. Всюди було так зелено, щебетали пташки. Він напився чистої води з ріки, помив лице. Тоді перевірив мотузки на руках губернатора, а потім зв’язав ноги.

– Що це ти робиш? – очі пана налилися жахом.

Гайдамака запхав у рота йому ганчірку, а тоді витяг ножа. Губернатор хотів кричата, однак ганчірка у роті перетворювала цей крик на мичання.

– А, налякався. Мабуть, не знаєш, за що тобі кара прийшла? То я тобі розповім. У мене дівчина була, Маруся. Як же я її любив… Та й завше любити буду. Не зможу без неї навіть на тім світі. Так і ходжу тепер, немов неприкаяна душа, і доки з її вбивцями не розрахуюся – не буде мені спокою. Ну ж бо, кажи, пане, облегши мені душу, а собі – страждання. Скажи, будь ласкав, хто допомагав панові Канівському у ту ніч?

При цих словах Левченко витяг ганчірку із губернаторового рота.

– Клянуся, пане, я не знав про це…

Левченко махнув ножем перед очима, так що губернатор злякався і замовк.

– Брешеш. Гайдуки мені все розказали, що то твоя була робота…

– Які гайдуки?

– Ті, котрих ти посилав до дому старого Бондаря. Вони вже небіжчики. Так що говори, голубе, не муч ні себе, ні мене.

Губернатор почав кидатися в істериці, однак отаман сів на нього і кількома ударами кулака відразу заспокоїв.

– Це все той жид. Аврамко… Це він придумав, він мене намовив. Канівський тоді вимагав з нього грошей, а жид, щоби задобрити господаря, вирішив послати йому дівку. Ще й приказував: аби чистою була! Клянуся мамою – це його, гаспида, робота!!!

Левченко посміхнувся, тоді ж засміявся, пригадавши, що мав орендаря в руках, однак добродушний Петро Борщик його отак бездумно відпустив.

Губернатор дивився на нього із зачудуванням, тоді ж почав просити:

– Відпусти мене, благаю. Я тобі нічого поганого не зробив, я не винен.

– Винен, – коротко відповів Левченко і пішов на пана з ножем. Рука схопила за волосся, інша приставила до горла ніж – кров так і хлинула, забризкавши Левченкові очі і одяг.

Губернатор довго не мучився – сконав відразу. Іван сів біля нього, забив ніж у землю, а голову обхопив руками. Так і сидів.