Маріо Пьюзо - Сицилієць

Пішотта відправив Терранову по батька Ґільяно, а сам пішов до трійці, яка чекала, сидячи просто на землі. Він нахилився й забрав зброю Стефана Андоліні. Члени банди оточили прибульців, наче вовки, що збираються навколо полеглої здобичі.

— Не проти, якщо я позбавлю тебе необхідності тягати це? — вишкірився Пішотта.

Стефан Андоліні спочатку здавався стривоженим, але тоді його обличчя розпливлося гримасою. Він знизав плечима. Пішотта кинув лупару одному зі своїх. Зачекав хвилинку, переконуючись, що його люди готові. Тоді потягнувся до лупар двох picciotti Андоліні. Один із них відштовхнув Пішотту швидше від страху, аніж зі злості й поклав руку на обріз. У наступну ж мить, так швидко, як змія показує язик, у руці Пішотти з’явився ніж. Він рвонувся вперед і ножем перерізав горло юнака. Рожева кров фонтаном вистрелила у свіже гірське повітря, тіло завалилося набік. Пішотта схилився, закрив його собою й одним швидким ударом завершив почате. Тоді кількома копняками скинув тіло в яр.

Інші бандити Ґільяно скочили на ноги, наставляючи на прибульців зброю. Андоліні, не встаючи із землі, підняв руки й роззирнувся, благаючи їх очима. Другий picciotto потягнувся був по свою зброю, але Пассатемпо, який стояв у нього за спиною, радісно шкірячись, розрядив свого пістолета йому в голову. Горами покотилося відлуння пострілів. Ніхто не рушив із місця, блідий Андоліні трусився від страху, Пассатемпо не опускав зброї. А тоді Ґільяно тихо мовив від краю скелі:

— Позбудьтеся тіл і прив’яжіть Мальпело до дерева, поки батько не прийшов.

Тіла загорнули в бамбукові сітки й віднесли до глибокої ущелини. За ними вниз полетіло каміння за старим забобоном: щоб сморід не піднявся. То було завданням Пассатемпо, який позабирав із тіл усе цінне, перш ніж поховати їх. Ґільяно весь час доводилося боротися з огидою до Пассатемпо. Ніякі роз’яснення не могли перетворити цю тварину на лицаря.

Уже в сутінках, годин за сім потому, до табору нарешті привели батька Ґільяно. Стефана Андоліні відв’язали від дерева й притягнули до печери, освітленої гасовими лампами. Батько Ґільяно розлютився, побачивши, у якому той стані.

— Цей чоловік — друг мені, — сказав він синові. — Ми обидва працювали на Хрещеного батька в Америці. Я сказав йому, що він може приєднатися до твоєї банди, що до нього добре поставляться.

Він потиснув руки Андоліні.

— Я перепрошую. Мій син, певно, щось не так зрозумів або ж наслухався чуток про тебе.

На мить батько замовк, збентежений. Йому було боляче бачити давнього друга таким переляканим: Андоліні ледве на ногах тримався.

Убивця був упевнений, що його стратять. Що все це — фарс. Від того, як напружилися м’язи, готові прийняти кулі, боліла шия ззаду. Він мало не плакав від власної необачності, через яку недооцінив Ґільяно. Те, як швидко бандити розправилися з двома його picciotti, насправді шокувало рудого.

Синьйор Ґільяно відчував, що його син — смертельна небезпека для його друга.

— Турі, чи я часто чогось у тебе прошу? — спитав він його. — Якщо ти маєш щось проти цього чоловіка, вибач йому й відпусти. Він був добрий до мене в Америці й надіслав тобі на хрещення подарунка. Я довіряю йому й ціную його дружбу.

— Тепер, коли ти визнав його, — відповів Турі, — до нього ставитимуться як до почесного гостя. Якщо він схоче залишитись у моїй банді — ласкаво прошу.

Батька Ґільяно відвезли в Монтелепре верхи, щоб він зміг заночувати у своєму ліжку. А коли він поїхав, Ґільяно поговорив зі Стефаном Андоліні наодинці.

— Я знаю про вас із Канделерією, — мовив він. — Ти шпигував для дона Кроче, коли приєднався до його банди. Канделерія загинув через місяць, його вдова пам’ятає тебе. З того, що вона мені розповідала, неважко зрозуміти, що сталося. Ми, сицилійці, знаємося на розв’язанні загадок зради. Банди вигнанців зникають. Влада стає на диво розумною. Я сиджу на своїй горі та весь день міркую. Я думаю про владу Палермо — раніше вони не були такі меткі. А тоді дізнаюся, що міністр юстиції в Римі й дон Кроче змовилися. І ми з тобою знаємо, що розуму дона Кроче стане на них двох. Отже, це саме дон прибирає бандитів з дороги для Рима. Тоді я думаю, що скоро прийде моя черга й до мене навідаються його шпигуни. І от я чекаю, і чекаю, і дивуюся, чого це дон так тягне. Бо ж я без зайвої скромності — найцінніша здобич із них усіх. А тоді сьогодні бачу вас трьох у свій бінокль. І думаю: «Ха, це ж знову Мальпело. Я буду йому радий». Але я все одно мушу тебе вбити. Щоб не засмучувати мого батька, твоє тіло просто зникне.

Стефан Андоліні на мить забув про страх.

— Ти обдуриш власного батька? І ти називаєш себе сином Сицилії? — закричав він і плюнув на землю. — Тоді вбий мене й лети просто в пекло.

Пішотта, Терранова та Пассатемпо теж були ошелешені. Але Ґільяно вже дивував їх раніше багато разів. Він був такий чесний, так пишався тим, що дотримується слова, завжди говорив про справедливість для всіх, а тоді раптом робив щось таке, що їм здавалося лиходійством. Не те щоб вони були проти вбивства Андоліні: хай вб’є сотню таких Андоліні, тисячу. Але зрадити слово, що він дав батькові, обдурити його — цього не можна було пробачити. Тільки капрал Сільвестро, схоже, зрозумів його.

— Він ставить під небезпеку життя нас усіх тому, що його батько має м’яке серце, — сказав він.

— Покайся перед Господом, — тихо мовив до Андоліні Ґільяно й зробив знак Пассатемпо. — Маєш п’ять хвилин.

Руде