Богдан Сильвестрович Лепкий - Полтава

— Чого ти хотів, Пилипе? — звернувся нараз гетьман до генерального писаря. — Про короля питаєш? Король, бачиш, то такий чоловік, що я з ним, мабуть, не розлучуся до смерті. Затям те собі: до смерті.

XXX

Невеличка була армія Мазепи. Як відчислити тих, що не встоялися проти влесливих слів царя і покинули гетьмана та пішли прохати прощення і ласки в чужого пана, то залишилося мало що більше понад три тисячі. Але й тую невеличку силу рушити з місця, хоч би тільки після нічлігу або після короткого постою, не було легко. Козак скрізь свою рідню знайде. Раз, що полки гетьманські за останні роки зійшли цілу Україну здовж і поперек, а друге, що й народ здебільшого не сидів на місці. Війна людьми, як вітер листками, по широкому полі гонить. Отож у якому селі й не стануло би гетьманське військо, скрізь воно розходилось по хатах, скрізь його гаразд гостили, бо й то правда, що краще погостити вояка, ніж мав би він сам розгоститися на обійстю. А від гостини, як від перини, нелегко відірватися.

Та ще й того забувати не годиться, що в маршах великої дисципліни не було. В бою так, а в маршу не дуже. А ще тепер. Не одному прямо-таки здавалося, що він ласку гетьманові робить, коли не переходить до царя. Недаром же й волочилися по цілій Стародубщині царські платні агенти й тру-біли на всі сторони світу, що цар нікому лиха не хоче, що він вольностей українських не рушить, і хто тільки протягом одного місяця покається і вернеться до нього, то не тільки ранги і маєтностей не втратить, але ще_й нагороди царської певним бути може.

Так тоді панам сотникам і їх осавулам та іншій старшині аж піт горохом з чола ллявся, заки вони свої частини поставили на ноги.

А додати до того ще мороку з табором. Не з тим, що в йому військові конечні припаси і всяке воєнне приладдя, але з тими возами й повозами, на котрих їхали козацькі родини з своїм добром.

Двері до гетьманської похідної канцелярії не замикалися. Все якась сотничиха, а то й полковниця влітала, як бомба, з наріканнями, жалями, плачами й погрозами. Вони ж для вірності гетьманові потратили свої маєтки, а тут їх не шанують, а то прямо й зневажають. Одна їздила до півночі від обійстя до обійстя, заки дістала кватиру, друга від якогось там полкового обозного почула не досить шановливе слово, третю обікрали, ще іншої карета опинилася геть аж у самому хвості поміж возами і візками, поміж чурами й служанками, на що вона ніяк згодитися не може. Не обходилося й без натяків на те, що цар Петро теж чоловік, а тільки невдоволені люди чорта з нього роблять і, що навіть чорт не такий-то страшний, як його малюють. Орлик і Войнаровський вживали всіх мір і зусиль, щоб заспокоїти невдоволену жіноту. Войнаровський зокрема ще й тому, бо боявся, щоб голосні крики й плачі не збудили Ганни, яка так смачно заснула, що аж любо було дивитися. Аж якось і те діло наладнали, втихомирили жінок, і коло полудня козацькі полки двигнулися в дальший похід.

День був ясний, небо синє ї таке чисте, що навіть літом рідко коли таке буває. Сонце пригрівало, іней нагло осипався, з горішніх галузок злітав на долішні, ті не витримували тягару, ломилися, і скрізь тих поломаних прутиків було багато.

Серед людей, почувався бадьорий настрій. Сотні здоровили себе веселими жартами, коні іржали.

Тільки Мручко лаявся своїм звичаєм і відганяв непрошених гостей від возів з гетьманським добром.

— Гайвороння! — приговорював. — Розкрякало би то в один мент, тільки їх пусти. Пропили би і прогуляли за одну ніч, а тоді воюй чорт знає з чим. Ти цілий не варт того, що один кріс коштує, а скільки тих крісів треба на війну... Бережись!

Гетьман їхав під білим бунчуком з золотою короною, і хоч як його просили, щоб пересівся з Мишака до вигідної карети, не хотів. Розумів, що здеморалізованій армії треба дати добрий примір. Козаки й так при кождій нагоді нарікали, що "старшини лізуть у перини", а їм кажуть на голій землі спати. А навіть коли б і не те, так гетьман краще почував себе на коні. Молоднів. Гарна днина, розмова з королем і певність, що похід вже нігде на довше не зупиниться, підбадьорували його.

Не здаючися ні на кого, сам пильнував дороги, вибирав найкоротші і найповніші напрями, розсилав стежі і відбирав звіти, дивувався тиьки, що так мало людей стрічав по дорозі. Іноді хіба який нищий шкандибав, а побачивши ясновельможного, падав на коліна і знімав руки вгору, благаючи в Бога ласки й милосердя для нього.

Гетьман кидав йому щедро милостиню, розпитував, звідкіля Бог провадить і що там чувати, а почувши, що добра тепер, як і правди, на світі не зіскати, торкав свого Мишака острогами і їхав дальше.

Як доводилося переїздити ліс, то вперед посилали туди якийсь більший відділ під проводом тямучого старшини, щоб впевнитися, чи нема там якої засідки. Так само перетрушувано й села. Поля були пусті. Ніби люди вимерли, ніби ціла країна причаїлася, не знаючи, що їй робити.

Так і видно було, що тутешній народ менше до воєнних подій привик, ніж на степовій Україні, тому й війна більший переполох тут робить. Тривогу й безрадність прямо почувалося у воздусі.

Минали хутори, з котрих тільки собаки вибігали їм назустріч і лаяли на них, проходили біля осель, з котрих більше нічого, крім обгорілих стовпів, не осталося. І навіть не було кого спитатися, хто тут такий диявольський бенкет справляв, москалі чи свої мародери? Може, коли б так перешукати ті згарища, то й знайшлося б якого недоконаного чоловіка або забуту за печею дитину, свідка того каїнського вчинку, але на такі розшуки не було тепер часу. В одному ті чьки присілку, в такому гарному, що лиш малюй, з садками й зільниками, з хрестом серед широкого майдану, на котрім ще маяв гарно вишиваний рушник, серед дороги два трупи лежали, москаль і наш, посплітані руками й ногами в таких страшних передсмертних обіймах, що годі було й думати, щоби їх розлучити.

Являлися вони ніби образом того, що діялося тепер на цілій