Сергій Оксенік - Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля

ними немає. Це може означати, що він пішов до села попередити людей про сусідів. А може… Втім, у Лелі був занадто байдужий вигляд. Якби з Васильком щось трапилося, вона була б інакша. Леля ковзнула поглядом по Лисому й удала, що він для неї нічим не відрізняється від інших. Це добре, це вона молодець.

Щоправда, Глина хотів кинутися до нього, почав радісно крутити хвостом і кричати: «Лисий! Лисий!» Однак його, схоже, не зрозуміли, а Леля з руки нашийник випустила. Цілком можна було подумати, що це пес відразу збагнув, хто тут головний, і гавкає на вождя.

Приготування до того, не знаю до чого

— Головне — не дати нас знайти. — Івась уважно подивився на всіх. — Ви зрозуміли? Якщо хтось побачить вивідника з того села й уб’є його, решта знатимуть, що шукати нас треба там, куди пішов цей вивідник.

— Якщо ми когось зустрінемо й не уб’ємо, то він уб’є нас. Або прийде до нашого села, — Василько вочевидь не розумів, чого від них хоче Івась.

— Так воно ж той… Ну, правильно, — погодився Вухань. — Це ж як їх той… То як же тоді? Ні!..

— Треба розставити пастки, — запропонував Петрусь.

— Ну, ти той! — обурився на цю пропозицію Вухань. — Я й ті, що є, піду й той… Це ж хіба можна таке людям!..

Вуханя підтримав Івась:

— Навіть якщо він втрапить у пастку, що ти далі з ним робитимеш? Нам полонені не потрібні. Нам треба, щоб нас не знайшли.

На Марічку ніхто не звертав уваги. Вона сиділа в куточку, пильно дослухалася до розмови й щось сама собі метикувала. Потім тихенько встала й вийшла з хати. Ніхто й не помітив. А можна ж уже було й зрозуміти, що з малою менше клопоту, коли вона під наглядом.

Суперечка тривала, та жодної думки про те, що робити, як захиститися, так і не виникло. Зрештою всі ніби погодилися з Івасем, але ні він, ні хто інший все одно не знали, що ж робити.

— Ясно одне, — втомлено підсумував Івась, — треба виставити охорону. Всім треба йти вартувати.

— Ага, — невесело пожартував Василько. — А тим часом Люба з Пластуном і ступу з комори винесуть.

— Це правда, — погодився Івась. — Петрусю, ти збери в селі всі арбалети, крім тих, що будуть у вартових. І в Лесиковій хаті перероби їх. Щоб могли стріляти вниз. Потім поміняємо. Заодно й постережеш наше добро. Якщо прийдуть Пластун чи Люба, не заводь із ними ніяких розмов. Зразу стріляй.

— Та ти що! — обурився Вухань. — Та живі ж люди! Ну, ти вже той…

— Слухайте, — раптом придумав Василько. — А давайте вартовим поставимо Бороду. Хай навіть не ховається. Вивідник побачить його й тікатиме світ за очі. І всім знайомим накаже в ці місця не потикатися.

Всі засміялись. Ох не дочекалася цієї пропозиції Марічка!

Зрештою розійшлися, так нічого й не вирішивши. Принаймні кожен знав, що йому робити, — це вже непогано.

Івась подався на північну околицю села. Він не думав, що вже сьогодні можна чекати на вивідників, просто хотів роздивитися, як там. Звісно, він не так добре знав, що є навколо Лесикового села. От у себе вдома!..

Але дому немає. Ні мами, ні тата, тільки Леля — старша сестра. А зараз і Лелі немає. І невідомо, де вона, що з нею. Хлопчик вірив у свою старшу сестру, знав, яка вона обережна, пильна й спритна. Проте все складалося дуже тяжко — і тут, і там, де вона зараз.

Іще зовсім недавно, коли прийшли до Лесикового села, подолавши такий страшний і небезпечний шлях, здавалося, все тепер буде добре. Житимуть спокійно, навчаться читати, полюватимуть, ніщо їх більше не розлучить… А воно не завжди буває так, як гадаєш. А може, й ніколи… Зараз навіть важко уявити собі, що все може бути гаразд. Так мало людей лишилося на землі. І ніяк не можуть між собою жити в злагоді. Може, це люди своєю ворожнечею заслужили таке життя?

Івась відійшов досить далеко від села. Ця частина лісу йому здавалася найбезпечнішою. Малоймовірно, що вивідники сюди забредуть. По ліву руку пролягав глибокий яр, прорізаний річечкою. Там, як розповідав Лесик, його односельці колись брали воду. А понад яром звалювали сміття. Потім була страшенна злива, повінь, вода підмила схил, і всі відходи сільського життя повалилися в річку. Відтоді люди почали хворіти. А на початку цього літа старий Інженер вирядив Лесика в дорогу до Руїни, щоб принести якусь речовину, — він знав місце, де вона лежить. Інженер тривалий час користувався нею для очищення води — колись, багато років тому він сам приніс із Руїни торбинку. Але торбинка з роками спорожніла…

Цей яр може виказати їх. Колись, кажуть, його почистили, та Івась був переконаний, що для досвідченого мисливця нескладно розпізнати річечку, в яку навалено людського сміття. Одне сподівання: спуститися до яру дуже важко. Схили поросли чіпкими колючками ожини, вічними заростями кропиви, в якій міг би сховатися дорослий чоловік. Якби схотів, звичайно. Хоч це навряд.

Тут, нагорі, слідів не було. Івась намагався зібрати докупи всю свою пильність і обережність. Він нічого не знайшов і сподівався, що жодного сліду не залишив. Завтра зранку треба йти на схід. Там ходить найбільше людей. Крім південного краю, звісно. На південь лежать сади й городи. То таке місце, яке ні з чим не сплутаєш. Навіть якщо ти не вивідник, не мисливець. Туди, до садів і городів їх просто не можна пускати. Та й не дуже схоже, що вивідників занесе саме туди. Йтимуть же вони з півночі.

Івась досить далеко зайшов від того місця, де Лесикова вулиця виходить у ліс. Повертаючись, він вирішив зрізати кут і вийти на ту глуху вуличку, де переслідував Пластуна. Підійшов до неї з лісу і зразу ж згадав, що пройти тут неможливо. Це він бачив іще тоді — тільки з іншого боку, від села. А тепер переконався, що жодна жива душа цим шляхом до села не втрапить. Крім вовкулаків, звісно. У них хоч і не густе волосся росте по всьому тілу, але шкіра така шорстка, цупка й міцна, що ці чагарі — їм не перешкода.

Івась повернув назад і пішов уздовж села, шукаючи хоча б стежинки, яка вивела б його на вулицю. І не встиг пройти й півсотні кроків, як почув розмову.

Балакали зовсім поруч — отут, за чагарями. Балакали двоє. І не впізнати їх було просто неможливо.

— Більше ніколи! Ніколи в житті! Зрозумів?