Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

і спів та гра ваша — слухайте! — від мене. І не тільки музика, яку створюєте ви у чертогах небесних мені на радість, собі на забаву, але більше того — форма й буття самих Айнурів, створені мною, щоб поділити моє, Ілуватара, буття.

Можливо, полюблю я створене піснею моєю так само як Айнурів, що суть плід думки моєї, а може, й більш за них. Ти ж, Мелко, маєш зрозуміти, що жодна тема не може бути зіграна інакше як з дозволу на те самого Ілуватара, і ніхто, крім Ілуватара, не спроможний ту музику змінити. А хто наважиться — побачить врешті-решт, що лиш служить він мені у створенні речі більш великої й дивної. Бо слухайте: через Мелко жах, подібний до вогню, і сум, що як темні води, лють, грому подібна, і зло, настільки ж далеке від мого світла, як і глибини найтемніших просторів, увійшли у задум, що розгорнув я перед вами. Через нього біль і страждання були створені у брязкоті мелодій, що стали на герць, і в сум’ятті звуків народилися жорстокість і жадоба, морок й огидна трясовина, і уся гнилизна думки та явища, підступні тумани й люте полум’я, нещадний холод і смерть без надії. І хоч усе це — через нього, але не з його волі, і слід йому затямити, так само, як і всім вам, що навіть будь-яке створіння, що перебуває нині у злі й терпить через Мелко страждання і сум, жах та люті напасті, визнає врешті-решт, що веде все це тільки до більшої слави моєї і лише робить тему більш вартою слухання, життя — більш вартим того, щоб прожити його, а світ — настільки дивовижним і чудовим, що серед усіх діянь Ілуватара має він вважатися найвеличнішим і наймилішим».

І злякалися тоді Айнури, що не зрозуміли всього сказаного ним, і сповнився Мелко сорому, а через те — люті. Та Ілуватар, бачачи їхнє здивування, підвівся у славі й вийшов геть з чертога свого, проминув чарівні оселі, що створив він для Айнурів, і попрямував у темні простори, наказавши Айнурам іти за собою.

Коли ж дісталися вони середини пустки, відкрилося їм видовище надзвичайної краси там, де раніше не було нічого, але мовив Ілуватар: «Ось спів і музика ваші! Хоч і вашою грою, та лиш з моєї волі набула ця музика форми. Слухайте ж! Навіть тепер розгортається світ, і починається історія його саме так, як втілили руки ваші тему мою. Кожен знайде тут задум мій, оздоблений і вбраний на власний розсуд його, і, більше того, навіть Мелко знайде тут те, що замислив він у серці своєму в розладі із задумом моїм, але побачить він те лише часткою цілого й данником слави цілого. Єдине лиш додаю я, полум’я, що дає Життя і Дійсність, — і ось, Таємне Полум’я запалало у серці світу.

І здивувалися Айнури, побачивши світ, що був мов куля в пустці, але відділений від неї, і звеселилися вони, побачивши світло, і видалося воно їм білим й золотим водночас, й усміхнулися вони, бо приємні були їм кольори ті, і величний шум океану сповнив їх млості. Зраділи вони серцем, коли пізнали повітря, й вітри, і речовини, з яких створено було Землю, — залізо, й каміння, і срібло, і золото, і ще багато інших, але серед усього вода була найдивовижнішим, наймилішим і вартим хвали. Воістину, у воді досі живе відгомін Музики Айнурів ясніший, ніж в усіх інших речовинах світу, і в останній день Сини Людські дослухатимуться, невтамовані, до голосу Моря, прагнучи не знати чого.

Пізнай же, що вода виникла здебільшого з мрій і задумів Ульмо, Айнура, якому дав Ілуватар знання музики глибші, ніж іншим. Повітря ж, і вітри, й ефір склепіння небесного замислив Манве Сулімо, найвеличніший і найшляхетніший поміж Айнурів. Земля ж і більшість корисних її речовин — з думок Ауле (хоч багато там і не його творінь), якого навчив Ілуватар багатьох премудростей, не менших, мабуть, від Мелко.

І звернувся Ілуватар до Ульмо, і сказав йому: «Чи не бачиш ти, що хоч вимислив Мелко нещадний холод, все ж не зруйнував він краси твоїх кришталевих вод й усіх твоїх прозорих джерел. І навіть там, де думав він перемогти остаточно, утворився сніг, і мороз виписав тонкі візерунки свої, і крига звела замки свої у величі».

І мовив Ілуватар знов: «Створив Мелко спеку надмірну і невтримне полум’я, та все ж не висушили вони бажання твого і не заглушили повністю музики морів твоїх. Поглянь лиш нині на велич хмар у височині та на диво пари й туманів, почуй шепотіння дощу над землею».

І мовив тоді Ульмо: «Воістину, дивніша вода зараз, ніж у кращих задумах моїх. Краса ж снігу далеко перевершує найпотаємніші думи мої, хоч і небагато музики у ньому. Проте дощ воістину прекрасний, і сповнене моє серце музикою його, хоч нема сумнішої за журбу її. Ось піду я і знайду Сулімо, володаря повітря й вітрів, і будемо ми разом з ним довіку творити музику во славу твою і на радість тобі».

І стали Ульмо і Манве з тієї пори вірними друзями й спільниками майже в усіх справах.

Поки ж розмовляв Ілуватар з Ульмо, споглядали Айнури розвиток світу, й історія, у великій музиці Ілуватаром їм дана, наближалася вже до завершення. Пам’ятають Айнури, що сказав їм Ілуватар, і знають свою музику (хоч, може, й неповне їхнє знання), саме тому відомо їм стільки у майбутньому і майже все можуть прорікти вони, але все ж є речі, приховані навіть від них. Отже, дивилися Айнури і задовго до приходу Людей — ба ні, хто ж не знає, що було то за безліч віків до того, як навіть Ельдари пробудилися й проспівали свою першу пісню і створили перший з усіх самоцвітів, і надзвичайна краса їхня вразила Ілуватара та Айнурів — відчули Айнури себе задоволеними, так-бо зачарувала їх велич світу, поки дивилися вони на нього, і так захопила їх історія, що розігрувалася там, для якої краса світова була лиш тлом та коном.

І врешті-решт, декотрі лишилися з Ілуватаром за межами світу, і були то здебільшого ті, хто лише втілював грою своєю Ілуватарів задум, не додаючи до того ніяких прикрас своїх. Інші ж, і серед них багато хто з найвродливіших і наймудріших Айнурів, зажадали полишити Ілуватара, щоб оселитися у світі. Бо сказали вони: «Могли б ми оберігати дивні витвори мрій наших, що їм