Пола Хокінс - Дівчина у потягу

— З тобою все гаразд? — запитую я, він лише посміхається. Зрозуміло — пиячив.

— Усе гаразд, заходь, заходь. — Я не маю бажання, однак заходжу в дім.

Фіранки на вікні, що виходить на вулицю, закриті, вітальня оповита червонуватою імлою, що пасує і до спеки, і до запаху, що тут стоїть.

Скотт прямує на кухню, відчиняє холодильник, дістає пляшку пива.

— Проходь, сідай, — запрошує він. — Пригощайся. — Посмішка не сходить з його обличчя — така похмура, безрадісна. У його обличчі щось неприємне: там досі відбито презирство, що я помітила суботнім ранком після того, як ми переспали.

— Я не можу залишатися надовго, — кажу я. — У мене завтра співбесіда, потрібно підготуватися.

— Серйозно? — він здивовано підводить брови. Він сідає, ногою штовхає мені стілець. — Сідай та випий, — більше схоже на наказ, ніж на запрошення. Я сідаю навпроти нього, він штовхає мені пляшку пива. Я беру, роблю ковток. Надворі чутно голоси — день, на вулиці граються діти — і, попри їхній галас, віддалений знайомий гуркіт потягів.

— Учора поліція отримала результати аналізу ДНК, — повідомляє Скотт. — Увечері до мене завітала детектив Райлі. — Він очікує, що я скажу. Але я побоююсь сказати щось не те, тому продовжую мовчати. — Дитина не моя. Вона була не від мене. І найсмішніше, що не від Камаля. — Він сміється. — Тож в неї був ще один коханець! Можеш повірити? — Його посмішка жахає. — Тобі про це нічого не відомо, ні? — Посмішка зникає з обличчя, у мене погане передчуття, дуже погане передчуття. Я підводжуся, роблю крок у напрямку дверей, але він стоїть переді мною, хапає за руки, силоміць саджає назад на стілець.

— Сідай, чорт забирай! — Він хапає мою сумочку та жбурляє в куток кімнати.

— Скотте, я не розумію, що відбувається…

— Облиш! — волає він, нахиляючись наді мною. — Ви ж з Меґан були такі добрі подружки! Ти повинна знати всіх її коханців!

Йому все відомо. І коли мені це спадає на думку, він одразу ж помічає все з обличчя, нахиляється ближче, я відчуваю затхлий подих, і вмовляє:

— Ну ж бо, Рейчел. Розповідай!

Я хитаю головою, він розмахує рукою та збиває пляшку пива, що стоїть переді мною. Пляшка котиться поверхнею столу й розбивається на кахельній підлозі.

— Ви з нею навіть не були знайомі! — кричить він. — Усе, що ти мені говорила, суцільна брехня.

Я нахиляю голову, підводжуся, мимрячи:

— Мені шкода, пробач. — Я намагаюся обійти стіл, забрати сумочку, телефон, але він знову хапає мене за руку.

— Навіщо ти так учинила? — запитує він. — Що тебе спіткало на це? Що з тобою?

Він дивиться, не зводячи з мене очей, я боюся його, проте водночас розумію, що питання він ставить обґрунтоване. Я маю йому пояснити. Я не забираю руки — нехай його пальці занурюються в мою плоть — і намагаюся говорити чітко та спокійно. Намагаюся не плакати. Не панікувати.

— Хотіла, щоб ти дізнався про Камаля, — зізнаюся я. — Я бачила їх разом, як уже тобі казала, однак ти не звернув би уваги на мої слова, якби я тобі зізналася, що просто дівчина з потяга. Мені було потрібно…

— Тобі було потрібно! — він відпускає мою руку, відвертається. — Ти розказуєш мені, що тобі було потрібно… — голос його стає тихішим, він заспокоюється. Я глибоко дихаю, щоб утамувати серцебиття.

— Я бажала тобі допомогти, — продовжую я. — Мені відомо, що поліція завжди підозрює чоловіка, тому я хотіла, щоб ти знав… знав, що був ще хтось…

- І ти вигадала всю цю історію про знайомство з моєю дружиною? Ти хоча б уявляєш, як божевільно це все звучить?

— Уявляю.

Прямую до кухонного столу, беру ганчірку для миття посуду, потім стаю рачки та витираю пролите пиво. Скотт сідає, поставивши лікті на коліна, схиливши голову.

— Вона виявилася не такою людиною, як я звик думати, — зізнається він. — Я й гадки не мав, хто вона.

Я викручую ганчірку у зливник, ополіскую руки холодною водою. Моя сумочка від мене на відстані простягнутої руки, в куті кімнати. Я рухаюся в її бік, але Скотт підводить на мене погляд, і я зупиняюся. Стою спиною до столу, ухопившись руками за край, щоб не впасти. Щоб заспокоїтися.

— Детектив Райлі мені сказала, — продовжує він. — Вона запитувала мене про тебе. Чи є між нами якісь стосунки? — Він посміхається. — Стосунки з тобою! Господи! Я запитав у неї: ви бачили, який вигляд мала моя дружина? Від прийнятих стандартів так швидко не відмовляються. — Моє обличчя палає, під пахвами та по спині струменить холодний піт. — Вочевидь, Анна їй поскаржилася на тебе. Вона бачила, як ти вештаєшся поблизу. Ось так усе й з’ясувалося. Я відповів, що між нами немає ніяких стосунків, що ти давня подружка Меґан, просто допомагаєш мені в лиху годину… — Він знову безрадісно сміється. — Вона сказала, що ви з Меґан навіть не знайомі. Що ти просто сумна маленька брехуха, у якої немає власного життя. — Посмішка на обличчі тьмяніє. — Ви всі брехухи. Усі без винятку.

Лунає сигнал мого телефону, я роблю крок до сумки, але Скотт виявляється вправнішим.

— Зажди хвилинку, — каже він, підхоплюючи сумку. — Ми ще не закінчили. — Він висипає вміст моєї сумочки на стіл: телефон, гаманець, ключі, помада, тампони, квитанції. — Я бажаю знати, що з того, що ти мені сказала — суцільна брехня. — Він ліниво бере телефон, дивиться на екран. Здіймає на мене погляд — раптом його очі крижаніють. Уголос читає: «Це повідомлення підтверджує вашу зустріч із доктором Абдиком о пів на п’яту, в понеділок 19 серпня. Якщо ви з якихось причин не можете з’явитися, будь ласка, повідомте нас за добу».

— Скотте…

— Що, дідько, тут коїться? — спитав він голосом, більш схожим на скреготіння. — Що ти накоїла? Що ти йому розповіла?

— Нічого я не розповідала… — Він кидає телефон на стіл, направляється до мене, стиснувши руки в кулаки. Я відступаю в кут кімнати, затискуюся між стіною та скляними дверима. — Я намагалася дізнатися… Намагалася допомогти… — Він здіймає руку, я щулюся, вбираю голову в плечі, очікуючи на біль, і розумію, що вже робила подібне раніше, відчувала подібне раніше, але не можу пригадати коли, а зараз в мене немає часу поміркувати над цим, тому що, попри те що він мене не б’є, він кладе руки мені на плечі, міцно стискає, занурюючи великі пальці в ключиці — мені дуже боляче, я скрикую.

— Увесь цей час, — каже він, стиснувши зуби, — увесь цей час я вважав, що ти на моєму боці, проте ти діяла