Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

вчитель риторики Михайло Шванський, який недавно прибув із Києва і трохи згодом зайняв місце Лаврентія Кордета на посаді префекта колегіуму (а отця Лаврентія призначили настоятелем Святогорського монастиря). Та і новий ректор Іов Базилевич не дуже симпатизував філософові.

Інтриги, чутки, доноси… Ситуація помалу ставала просто нестерпною. Принаймні в листах Сковороди все частіше помітні тривожні нотки.

Після завершення 1763/64 навчального року він був змушений удруге покинути Харківський колегіум. Надворі стояло гаряче літо. У той час Сковорода, напевно, багато розповідав Михайлу Ковалинському про своє життя в Києві, про історію цього міста, яка сягала в таку сиву давнину, що свого часу ходила легенда про те, що Київ – це і є оспівана Гомером Троя, про пишну красу київських храмів, про Могилянську академію, про Печерську лавру й її святих – недаремно у Києва була слава «другого Єрусалиму». Не дивно, що хлопцю захотілося побачити все це своїми очима. Він запросив із собою і свого улюбленого вчителя. Сковорода з радістю погодився, і в серпні друзі відправилися до Києва.

Через пару місяців Сковорода повернувся до Харкова. Здебільшого саме тут він житиме найближчими роками. Ми не багато знаємо про те, що саме робив філософ з осені 1764-го до червня 1768 року. Звичайно, він, як і раніше, піклується про своїх вихованців, читає книги, тішиться музикою, пише вірші. Власне кажучи, це були останні роки, коли він писав поезію. Згодом Сковорода звертатиметься до неї рідко, створивши не більше десятка віршів.

* * *

Коли в 1768 році при Харківському колегіумі були відкриті так звані «додаткові класи», де готували інженерів, топографів, архітекторів, особистим указом генерал-губернатора Євдокима Щербініна Сковорода був призначений на посаду викладача катехізису. Таким чином філософ знову опинився в стінах колегіуму.

Проте зі Сковородою і цього разу відбулося те ж саме, що і колись у Переяславі. В кінці весни або на початку літа 1769 року єпископ бєлгородський і обоянський Самуїл Миславський звільнив Сковороду з роботи. З того часу і до самої смерті Сковорода вже більше ніколи не братиметься за будь-яку службу. Почалися вічні мандри…

Як пише Михайло Ковалинський, незабаром після цієї історії Сковорода «занурився у глибоку самоту». Він поселився недалеко від Харкова, в Гужвинському лісі під Дергачами. Цей ліс належав відставному підпрапорщикові Василю Земборському – батькові студента Харківського колегіуму Івана Земборського, який відвідував, зокрема, і додаткові класи (математика, французька мова), а у Сковороди слухав курс катехізису. Тут, у хатині, що стояла на березі Лопані біля пасіки, Сковорода і знайшов собі затишний куток, насолоджуючись розкішною природою, музикою (філософ «приємно і зі смаком» грав на скрипці, флейті, бандурі), роздумами, читанням-тлумаченням Святого Письма. Недаремно він сам себе називав «Варсавою», тобто «сином світу». А ще він пробував висловлювати свої думки на папері. Тим більше що на дворі грало всіма барвами розкішне літо…

Треба сказати, що бажання писати приходило до Сковороди здебільшого тоді, коли надворі було тепло. Принаймні зимова пора для цього не годилася. Філософ писав без будь-якого поспіху, акуратно виводячи кожну букву. А ще йому був потрібний спокій душі, бо він писав, і в думках не маючи заробити на цьому якусь копійку, потішити себе славою, надрукувати потім книгу… «Люди питають, – говорив філософ, – чим займається в житті Сковорода? Чим тішиться? Я ж радію в Бозі. Веселюся в Бозі, Спасі моєму… Утіха… це маківка і квітка, і зерно людського життя. Вона – його осереддя. Будь-яка справа будь-якого життя прагне саме сюди, немов те стебло, яке потім перетворюється на зерно». Заради цієї «утіхи», що розуміється як непідвладне прагматику розуміння природи речей, філософ і писав свої твори, усамітнившись у Гужвинському лісі.

Через деякий час, літом 1774 року, коли Сковорода жив уже в Бабаях, він у своїй присвяті циклу «Харківські байки» Панасу Панкову пригадає наступне: «Відійшовши від учительства і усамітнившись в лісах, полях, садах, селах, хуторах і пасіках, що знаходяться недалеко від Харкова, я навчав сам себе чеснотам і вчився у Біблії, а крім того, розважаючись благопристойними утіхами, написав півтора десятка байок…» Отак наш мандрівний філософ став «батьком» української байки.

Звичайно ж, байка була добре відома в Україні задовго до того, як Сковорода усамітнився на лоні чудової слобожанської природи. Але до цього байка існувала всього лише як вкраплення в інші твори, тоді як Сковорода зробив її, так би мовити, «незалежною». Байка для Сковороди – це розумна забава, щось подібне до картинки, «зверху смішна, але всередині прекрасна».

Байки Сковороди – філософські. Про це свідчить хоч би те, що їх епіфімій, або, як говорив сам Сковорода, «сила», нерідко за об’ємом перевершує власне фабулу. Особливо це помітно в пізніших творах, наприклад, «Бджола і Шершень» або «Соловей, Жайворонок і Дрізд», що більше нагадують невеликі філософські трактати, ніж власне байки. Виникає враження, що Сковороді стає тісно в прокрустовому ложі байки, що його думки йдуть кудись далі, ламаючи межі жанру. Врешті-решт, і основна тема пошуків Сковороди-байкаря теж філософська – «спорідненість». Значна частина всіх «Харківських байок» присвячена саме їй: «Жайворонки», «Колеса годинникової машини», «Орел і Пес», «Голова і Тулуб», «Брусок і Ніж», «Орел і Черепаха», «Собака і Кобила»…

У Гужвинському лісі Сковорода написав і перший свій великий твір – філософський діалог під назвою «Наркісс. Бесіда про це: пізнай себе». Цей діалог, охрещений Сковородою своїм «первородним сином», згодом історики філософії назвуть першим пам’ятником оригінальної філософської думки у східних слов’ян.

Безпосереднім продовженням «Наркіса» стала «Симфонія, названа книга Асхань, про пізнання самого себе», яку Сковорода написав тут же, в Гужвинському лісі.

* * *

З Гужвинського лісу Сковорода навідувався до Харкова, бував у Бабаях в гостях свого учня Якова Правицького, а також у місцевого поміщика Петра Щербиніна. Але, мабуть, найчастіше він відвідував Розальйон-Сошальських, що славилися своєю гостинністю. Таким чином, на початку 1770 року Сковорода живе вже в Гусинці, яка відтоді стала одним із його найулюбленіших притулків.

Поживши якийсь час у Троїцькому монастирі, Сковорода знову повернувся в милу його серцю Гусинку, а в 1771—1772 роках прийняв дружнє запрошення колишнього острогозького і харківського полковника Степана Тев’яшова і поселився в Острогозьку і в Таволзькій слободі. Тут, на берегах Тихої Сосни, «чисті музи» були до нього особливо прихильні – за відносно невеликий час він зумів написати відразу шість філософських діалогів: «Бесіда перша», «Бесіда друга», «Діалоги, чи Розмова про стародавній світ», «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті», «Кільце», «Алфавіт, чи Буквар світу» – рівно чверть з написаного за все життя. Персонажами цих діалогів