Чарльз Діккенс - Девід Копперфілд

руку містерові Діку, який кілька разів потрусив мою руку і завершив усю церемонію веселим сміхом.

— Ви тепер стали, спільно зі мною, опікуном цієї дитини, містере Дік, — сказала бабуся.

— Я надзвичайно радий, — відповів містер Дік, — бути опікуном Девідового сина!

— Дуже добре, — відказала бабуся, — отже, це вирішено. А знаєте, містере Дік, я думала, чи не назвати його Тротвудом?

— Авжеж, авжеж! Назвіть його Тротвудом, авжеж, — підтакнув містер Дік. — Тротвудом, сином Девіда.

— Тротвудом Копперфілдом, хочете ви сказати? — мовила бабуся.

— Авжеж! Так! Тротвудом Копперфілдом, — сказав містер Дік, трохи збентежений.

Бабусі так сподобалася ця ідея, що на готовому одязі, який куплений був для мене того ж вечора, вона власноруч зробила чорнилом мітки: «Тротвуд Копперфілд». Ухвалено було також, що всі інші мої костюми, щойно будуть готові, матимуть ту саму мітку.

Отак почав я нове життя, з новим ім'ям, з усім новим навколо мене. Час моїх тривог і сумнівів скінчився, і я почувався, наче уві сні, ще багато днів. Мені й на думку не спадало, яку цікаву пару опікунів мав я в особі бабусі та містера Діка. Я не думав складати певних планів на майбутнє. Дві речі були для мене цілком зрозумілі: по-перше, я покінчив назавжди з блендерстонським життям, і воно ввижалося мені тепер незмірно далеким, в якомусь тумані; по-друге, назавжди впала завіса на моє життя з Мердстонами і Грінбі. Відтоді ніхто й ніколи не підіймав цієї завіси. У своїй розповіді я підвів її тремтячою рукою і радо опустив знову. Спогади про цей період мого життя були зав­жди сполучені для мене з такими болючими почуттями, що я ніколи не наважувався з’ясувати, скільки часу тривало те життя — рік чи більше, чи менше — я не знаю. Знаю тільки, що був такий час у моєму житті, був і минув. Я записав його, і більше ніколи не повертатимуся до нього.

XV. Я починаю нове життя

Ми з містером Діком незабаром щиро заприятелювали. Частенько ми з ним удвох, після закінчення його робочого дня, виходили на вулицю запускати змія. Щодня містер Дік сидів за своїми мемуарами; проте хоч як старанно він працював, вони зовсім не посувалися вперед, бо король Карл Перший зав­жди потрапляв до них, так чи так. Списавши один аркуш, містер Дік брався за другий, але й на другому знову з'являвся цей нещасний король. Мене глибоко вражало, з яким терпінням і надією містер Дік витримував нескінченні розчарування, його несміливе відчуття, що з королем Карлом Першим щось не так, його кволі спроби випхати короля і несхибність, з якою король знов і знов втручався до мемуарів і руйнував їх. З якою метою складалися ці мемуари і які, після закінчення праці, мали вони принести наслідки, — містер Дік, мабуть, знав не більше, ніж будь-хто інший. Та йому й не треба було перейматися цим питанням, бо нічого під сонцем не було певнішим, ніж те, що ці мемуари ніколи не будуть завершені.

Дивно було споглядати фізіономію містера Діка, коли змій з його рук підіймався в надхмарні висоти. Може, він і насправді був переконаний в тому, що казав мені в кімнаті, — що туди, у незнані небесні краї, злітають відомості минулого, якими обліплений був змій. Але ця думка не займала містера Діка, коли він стежив за своїм змієм, відчував його смикання і натягування. У ці щасливі хвилини очі містера Діка світилися надзвичайним розумом. Коли надвечір я сидів біля нього на зеленому схилі, а змій ширяв у неосяжній блакиті, я уявляв собі, як змій витягує його дух із безладу і вкручує (так я собі це малював) до неба. Але щойно мотузок закручувався, змій спускався нижче й нижче, хитався, коливався і падав на землю, мов труп, — містер Дік поволі прокидався від свого поетичного забуття, і я пригадую, як сумно, стурбовано і приголомшено озирався він навкруги, коли підіймав його, наче то вони впали вдвох. Тоді я співчував містерові Діку всім серцем.

Подружившись із містером Діком, я не міг не здобути прихильності його суворої приятельки, моєї бабусі. Вона так полюбила мене, що за кілька тижнів нове прізвище моє — Тротвуд — скоротила у Трот і навіть заохотила мене сподіванням, що згодом я, мабуть, посяду в її серці таке саме місце, як сестра моя, Бетсі Тротвуд, коли тільки продовжуватиму не гірше, ніж почав.

— Троте, — мовила бабуся якось увечері, коли дошка для гри в трик-трак поставлена була на звичне місце для неї та містера Діка. — Ми мусимо не забувати про твоє виховання.

Тільки це ще турбувало мене, і я дуже зрадів від її слів.

— Чи не хочеш ти вступити до школи в Кентербері? — спитала бабуся.

Я відповів, що дуже хочу, тим більше, що Кентербері недалеко від Дувра.

— Гаразд, — сказала бабуся. — Чи не хочеш ти поїхати завтра?

Я вже звик до швидкості наказів моєї бабусі, і тому раптовість цієї пропозиції не здивувала мене.

— Так, хочу, — відповів я.

— Гаразд, — повторила моя бабуся. — Дженет, найміть сірого поні й екіпаж на завтра на десяту годину ранку. Поскладайте сьогодні ввечері речі містера Тротвуда.

Я був у захваті від цих наказів; але раптом серце моє болюче стислося, коли я побачив, яке враження справили вони на містера Діка. Приголомшений звісткою про близьку розлуку зі мною, містер Дік зажурився і, здавалось, остаточно втратив здатність грати. Бабуся вдарила його кілька разів по пальцях, а потім сховала дошку і відмовилася продовжувати гру. Але коли містер Дік почув від бабусі, що я буду іноді приїздити додому по суботах, і що він сам зможе іноді відвідувати мене по середах, він збадьорився і урочисто пообіцяв змайструвати до першого мого приїзду чудового змія, який розмірами перевершить усі попередні. Вранці він знову засумував і хотів з горя віддати мені всі свої гроші — золоті й срібні; але бабуся вчинила опір цьому намірові й обмежила його подарунок тільки п'ятьма шилінгами, які, проте, за наполегливим його проханням, виросли до десяти. Ми ніжно попрощалися біля садової хвіртки, і містер Дік повернувся додому лише тоді, коли ми остаточно зникли з його очей.

Бабуся, цілком байдужа до громадської думки, поїхала дуврськими вулицями, майстерно правлячи сірим поні. Вона сиділа прямо, в позі хвацького кучера, пильно стежила за всіма вибриками бадьорої конячки і ніяк, ні на жоден крок не дозволяла їй вибиватися з-під своєї влади. Коли, нарешті, ми виїхали за місто, бабуся дозволила поні сповільнити ходу і тут, глянувши на мене, вперше спитала, чи почуваюсь я щасливим.

— Справді, я дуже щасливий, спасибі, бабусю, — відповів я.

Бабуся була дуже задоволена і погладила мене по голові батіжком, бо обидві її руки були зайняті.

— А це велика школа, бабусю? —спитав я.

— Я ще й сама не знаю, — відповіла бабуся. — Ми їдемо спочатку до містера Вікфілда.

— Це він — хазяїн школи? — спитав я.

— Ні, Троте, — сказала бабуся. — Він — хазяїн контори.

Більше я не наважувався розпитувати про містера Вікфілда, і ми розмовляли про інші речі, аж доки не приїхали до Кентербері. Там був