Джон Гришем - Фірма

Мітчу, дивись. Я знаю, що ти стривожений. Нумо зробимо перерву. Маю бігти на зустріч тут, у центрі міста. Чому б нам не зустрітися о першій в клубі «Мангеттен»? Поїмо, побалакаємо, я й місце в лімузині для тебе замовив. Він чекатиме тебе під дверима.

Мітч спромігся видати слабеньку усмішку, наче він був зворушений такою турботою.

— Звісно, Ейвері, — чому ж ні?

— Добре. Побачимось о першій.

За чверть до першої Мітч вийшов з центрального входу й попрямував до лімузина. Водій відчинив перед ним дверцята, він вмостився, а там на нього вже чекали.

В куточку, на задньому сидінні причаївся лисий грубий чоловік з бичачою шиєю. Простягнув Мітчеві руку зі словами:

— Девашер. Радий знайомству.

— Я в ту машину сів? — запитав Мітч.

— Все гаразд, заспокойся.

Лімузин завівся й виїхав на дорогу.

— Чим я можу вам бути корисним? — запитав Мітч.

— Просто трохи послухай мене. Нам треба побалакати, — авто звернуло на Ріверсайд-драйв і поїхало в бік мосту Ернандо де Сото.

— Куди ми їдемо? — запитав Мітч.

— Трошки покатаємося. Ти, синку, заспокойся.

«Отже, я став номером шостим, — подумав Мітч. — Ось і все. Та ні, зажди-но, вони ж завжди були такими винахідливими, коли вбивали».

— Мітчу, я можу до тебе так звертатися?

— Звісно.

— Отже, Мітчу. Я голова служби безпеки фірми, і...

— А навіщо фірмі служба безпеки?

— Ти, синку, мене послухай, і я все розповім. Завдяки старенькому Бендіні фірма розробила розгалужену програму безпеки. Він був просто асом безпеки й секретності. Моя робота — захищати фірму. І, по правді, ми дуже занепокоєні цими іграми ФБР.

— І я теж.

— Так, ми вважаємо, що до намірів ФБР входить проникнути до фірми з тим, щоб вишукувати інформацію щодо певних наших клієнтів.

— Яких клієнтів?

— Деяких шишок, які приховують від податків свої прибутки.

Мітч кивнув і все дивився на річку, яка виднілася внизу. Вони вже були на території Арканзасу, а небокрай з міськими обрисами Мемфіса залишався позаду й все віддалявся. Девашер призупинив їхню розмову. Сидів, мов та ропуха, уклавши руки на животі навхрест. Мітч все чекав продовження, коли ж ця пауза й непевна мовчанка скінчиться, та схоже, Девашеру було байдуже. За кілька миль від мосту водій звернув на другорядну дорогу, яка, описавши дугу, повертала на схід. Далі водій іще раз повернув, і вони милю тряслися по гравієвій дорозі через поросле квасолею поле вздовж річки. Раптово на протилежному березі перед ними знову постав Мемфіс.

— Куди ми їдемо? — вже стривожено запитав Мітч.

— Розслабся. Я хочу щось тобі показати.

«Могильник», — подумав Мітч. Лімузин пригальмував і спинився на пагорбі, з якого виднівся обрив висотою зо три метри. Внизу виднівся піщаний кар’єр понад берегом річки. На протилежному березі поважно простягався міський пейзаж. Навіть можна було побачити верхівку фірми Бендіні.

— Прогуляймося, — сказав Девашер.

— Куди? — поцікавився Мітч.

— Ходімо. Все гаразд.

Девашер відчинив дверцята зі свого боку й підійшов до заднього бампера. Мітч поволі пішов слідом.

— Як я й казав, Мітчу, ми дуже стурбовані цим зв’язком із ФБР. Щойно ти з ними говоритимеш, вони ставатимуть сміливішими, і хто знає, на що ті дурні здатні. Щоб ти з ними ніколи більше не розмовляв, це наказ, тобі зрозуміло?

— Так, я це зрозумів, іще з першої зустрічі з ними, у серпні.

Раптом Девашер нахилився прямо до його обличчя, ніс до носа. Злісно вищирився.

— В мене з собою дещо є, і це змусить тебе бути з нами чесним.

Він засунув руку до кишені спортивного жакета й витягнув звідти конверта.

— Поглянь на це, — з посмішкою кинув Мітчу, а сам відійшов.

Мітч сперся на авто й нервово відкрив конверт. Там були чотири чорно-білі фотографії розміром вісім на десять, дуже чіткі. Пляж. Дівчина.

— О боги! Хто їх робив? — скрикнув Мітч.

— А яка різниця? Це ж ти, правда?

Не було жодного сумніву, що на фото був саме він. Мітч розірвав їх на дрібні шматки і кинув у Девашера.

— У нас на фірмі їх удосталь, — спокійно промовив той. — Цілий букет. Нам би не хотілося ними скористатися, та ще хоч одна розмова з містером Тарррансом, чи з будь-яким іншим ефбеерівцем, і ми їх поштою надішлемо твоїй жіночці. Як тобі це сподобається, Мітчу? Можеш уявити, підходить собі твоя гарненька дружина до поштової скриньки, щоб забрати «Редбук» і каталоги, і бачить такий дивний конверт, який адресовано саме їй. Ти спробуй це, Мітчу, уявити. Наступного разу, коли ви з Таррансом здумаєте купувати пластикові капці, ти, Мітчу, думай і про нас. Ми ж наглядатимемо.

— Хто ще про це знає? — запитав Мітч.

— Я, той, хто фотографував, тепер і ти. У фірмі про них ніхто не знає, і я не планую поки розповідати. Та якщо знов шахраюватимеш, тоді вони їх розглядатимуть за обіднім столом. Я граю жорстко, Мітчу.

Він сів на багажник, потираючи вилиці. Девашер підійшов упритул.

— Слухай, синку. Ти здібний молодик, попереду на тебе чекають великі статки. Не зіпсуй цього. Просто добре працюй, грай за правилами, купуй автомобілі, переїзди в більші будинки, будуй кар’єру. Чини так, як усі. Не грайся в героя. Я не хочу скористатися фотографіями.

— Окей, Окей.

21

Впродовж сімнадцяти днів і сімнадцяти ночей потривожене життя подружжя Мак-Дірів спокійно плинуло без втручання Вейна Тарранса чи його поплічників. Повернулися звичні будні. Мітч проводив за роботою вісімнадцять годин щодня, без нагальної потреби з фірми нікуди не йшов, а лише, щоб поїхати додому. Обідав просто за робочим столом. Для виконання дрібних доручень, передачі документів чи відвідування судових засідань Ейвері тепер користувався послугами інших співробітників. Рідко коли Мітч покидав свій кабінет, цю свою келію розміром п’ять на п’ять метрів, в якій уже Тарранс його точно не дістане. По можливості він уникав і ходити коридорами, заглядати до вбиральні й кімнати з кавоваркою. Він знав, що за ним наглядають. Не було впевненості, хто саме, та якийсь гурт людей, поза сумнівом, виявляв винятковий інтерес до його дій і пересування. Тож він собі залишався за столом за зачиненими дверима, справно виконував роботу, за години праці йому йшли гарні гроші, він все намагався забути про те, що в будівлі є п’ятий поверх, а