Робін Хобб - Учень убивці

Блазень знизав плечима.

— Вони можуть. — Він пішов за мною до кімнати. — Тоді Коваль. Або Ковалик. Дай його сюди.

Я неохоче віддав йому цуценя. Воно прокинулось і почало вириватися. «Жодного запаху, жодного запаху», — подумало воно. Я у здивуванні погодився з цуценям. Я відчував те, як воно нюхало блазня своїм чорним носиком. Але жодного запаху не було.

— Обережно, не впусти.

— Я ж блазень, а не телепень, — сказав блазень, але присів на ліжко й поклав цуценя біля себе. Ковалик одразу почав обнюхувати й вовтузитися. Я сів із другого боку на випадок, якщо він опиниться скраю.

— Отже, — невимушено запитав блазень, — ти дозволиш їй підкупити тебе подарунками?

— А чом би й ні! — я спробував відповісти зневажливим тоном.

— Це може виявитися помилкою для вас обох. — Блазень покрутив Ковалика за хвіст. Він обернувся, по-щенячому загарчавши. — Вона даватиме тобі різні речі, а тобі доведеться їх брати, оскільки немає ввічливого способу відмовитися. Але тобі вирішувати, що вони побудують між вами: міст чи стіну.

— Ти знаєш Чейда? — різко запитав я; блазень говорив точнісінько як він, тому я раптом захотів дізнатися правду. Я нікому не казав про Чейда, окрім Шрюда, і не чув, щоб хтось говорив про нього в замку.

— Що знають двоє, те знає і свиня. Тому вчися тримати язика за зубами.

Раптом блазень встав і пішов до виходу, але затримався там на мить.

— Вона ненавиділа тебе лише перші кілька місяців. Це була не зовсім ненависть, а сліпа заздрість до твоєї матері, що вона могла завагітніти від Чівелрі, а Пейшенс — ні. Після цього її серце пом’якшало. Вона хотіла послати за тобою, щоб виховувати тебе. Дехто може сказати, що вона просто хотіла мати щось пов’язане з Чівелрі. Але я так не думаю.

Я витріщився на дурня.

— З відкритим ротом ти схожий на рибину, — зауважив блазень. — Звісно, твій батько відмовився, бо тоді б вийшло, що він офіційно визнав свого бастарда. Але я не думаю, що причина в цьому. Гадаю, він турбувався про твою безпеку.

Блазень якось дивно махнув рукою, і в руках у нього з’явилася смужка сушеного м’яса. Я знав, що вона була в його рукаві, але не міг зрозуміти, як він робить ці фокуси. Він кинув м’ясо на ліжко, і цуценя жадібно накинулося на нього.

— Звісно, ти можеш зробити їй боляче, — запропонував він. — Вона відчуває свою провину у твоїй самотності. А ти схожий на Чівелрі, і все, що ти скажеш, звучатиме, як з його вуст. Вона як діамант з вадою: один точний удар — і розлетиться. Як ти вже знаєш, вона напівбожевільна. Якби вона не погодилася на зречення Чівелрі від трону, їм би ніколи не вдалося його вбити. Принаймні не так безтурботно нехтуючи наслідками. Вона це знає.

— Кому «їм»? — запитав я.

— «Хто» вони, — виправив блазень і зник. Доки я добіг до дверей, його вже не було. Я намагався проникнути в його свідомість, але мені не вдалося. Таке враження, що він «перекований». Я здригнувся від цієї думки й повернувся до Ковалика. Він розжував м’ясо і розкидав слизькі кавалочки по ліжку. Я спостерігав за ним.

— Блазень пішов, — сказав я Ковалику. Він помахав хвостом на знак підтвердження і продовжив вовтузитися з м’ясом.

Він був мій і тільки мій. Не просто собакою, за яким я доглядав, але моїм. Барріч не знав про нього, і його влада на нього не поширювалась. У мене було мало власних речей, окрім одягу та мідного браслета від Чейда. Але цуценя замінило мені все, чого я колись не отримав.

Ковалик був здоровим собачам. Його шерсть блищала і була гладенька. Та коли він виросте, то вона колотиметься. Коли я підносив його до вікна, то бачив легкі відтінки його нерівномірного окрасу. Він буде плямистий, з темно-брунатною шерстю. Я знайшов дві білі плями: одну на його підборідді, а другу на задній лівій нозі. Цуценя кусало мене за рукав і несамовито смикало зі щенячим гарчанням. Я возився з ним на ліжку, доки воно не заснуло мертвим сном. Після цього переніс його на солом’яне ложе й неохоче пішов на свої післяобідні заняття.

Перший тиждень із Пейшенс був складний для нас. Я вчився не втрачати зв’язку з Коваликом, щоб він не вив без мене. Це вимагало певної практики, тому я часто бував неуважним. Баррічу це не подобалось, але я переконував його, що це все через заняття з Пейшенс.

— Поняття не маю, чого ця жінка хоче від мене, — розповідав я на третій день. — Вчора ми займалися музикою. За дві години вона вчила мене грати на арфі, морському ріжку і флейті. Як тільки я міг зіграти кілька нот, вона забирала в мене інструмент і тицяла інший. Врешті-решт вона сказала, що мені на вухо наступив слон. Цього ранку ми займалися поезією. Вона хотіла, щоб я вивчив вірш про королеву Цілительницю та її сад. Це велика поема про трави, які там ростуть, і що вони лікують. Вона постійно плутала її й сердилася, коли я повторював її ж слова. Вона жалілася, що я з неї насміхаюся і повинен знати, що з котячої м’яти не роблять припарки. Я зітхнув з полегшенням, коли вона сказала, що від мене в неї розболілася голова і треба припиняти. А коли я запропонував їй принести бутони з куща, який вона сама вирощувала, вона скинула голову й сказала: «Я так і знала, що ти з мене глузуєш!» Я не знаю, як догодити їй, Барріче.

— Не дивно, — гаркнув він, і я замовк.

Того вечора до мене прийшла Лейсі. Вона постукала, увійшла й одразу ж ухопилася пальцями за ніс.

— Краще принеси сюди якісь засушені трави, якщо збираєшся тримати тут цуценя. І коли прибираєш за ним, додавай оцет у воду. Тут смердить, як у конюшні.

— Не дивно, — визнав я, з інтересом дивлячись на неї.

— Я тобі дещо принесла. Тобі це найбільше сподобалось.

Лейсі простягнула мені короткий морський ріжок. Я подивився на інструмент. З-поміж трьох він мені сподобався найбільше: у арфи було забагато струн, а флейта занадто пищала, навіть коли на ній грала Пейшенс.

— Це від леді Пейшенс? — здивовано запитав я.

— Ні. Вона не знає,