Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

Гірка усмішка з’явилася на обличчі Яарна.

– Ми, Діти Сутінок, спеціально залишаємо собі шрами та легкі каліцтва. – Його тон став крижаним: – Це не дає нам забути своїх ворогів, тих, хто залишив ці шрами й зміг вирватися живцем… – І знову заговорив вкрадливо і м’яко: – Хоча, таких залишилося не так і багато.

Темний відкинув назад волосся, скрутивши його у вузол і, заколовши гострим стилетом.

– Коли шрами ниють, я згадую обличчя свого ворога. Я йтиму слід-у-слід, і стану його останньою тінню. Скріраніеле, я пам’ятаю все!.. – злобно вигукнув найманець, а в мене всередині все стислося від страху.

Він знає Рані! Щойно ми виберемося звідси, я все йому розповім. Так от чий загін переслідував нас позаминулої ночі! Чи… ні? І є хтось ще?

Згадалася стріла, яка порвала штанину. Я заплющила від страху очі й благала Рокнесгер з Акріденою, щоб не залишили мене. «Пресвітлі, я ваша вічна боржниця, не залиште нас із Кхиброю в цьому лігві мороку. Виведіть на світло і коханих!» – подумки промовила я.

– Розплющ очі, Хруфо, – наказав маг.

Я слухняно розплющила очі.

– У тобі є магія, – торкаючись мого плеча, задумливо промовив Ту’Ан-Ех. – Тільки не зрозумію, яка? Ти ж не стихійниця?

Я заперечно мотнула головою.

– І темної магії в тобі немає. Хоч ти й ходиш по краю прірви.

Він підійняв губу, оголюючи великі звірячі ікла. Очі спалахнули бурштиновим світлом, а зіниці стали вузькими як у кота.

– Дай руку, – майже прошипів він. Боги, та в нього зміїний язик!

Я стояла, як крижана брила, не в силах навіть поворухнутися. І він, не питаючи, схопив мене за руку і встромив ікла.

Мій крик рознісся по всьому Млонгу. У намет вбігла схвильована Кхибра.

– Геть!.. – рявкнув на неї одноокий, і тролиця шарахнулася назад.

А темний маг уже облизувався, підбираючи краплі моєї крові зі свого підборіддя зміїним язиком. Він прицмокнув і заплющив очі. Я ж схопилася за руку, але на місці укусу залишилися лише ледь помітні крапки. Ох, якби він схопив мене за іншу руку, то ікла, якби не зламалися, то встромилися б просто в браслет. І тоді, прощавай, життя, напевно.

Ту’Ан-Ех розплющив очі, його тонкі губи розповзлися в задоволеній усмішці.

– Яарне, ти знаєш, кого сюди притягнув?

Одноокий негативно хитнув головою.

– Вона рідкісна магічка. Магічка-кухарка! – він закинув голову назад, а плечі стали дрібно трястися.

У транс чи що впав? Але придивившись, я зрозуміла, що маг регоче.

– Га-га-га! Ой, тримайте мене! Кухарка!..

Яарн витер око від сліз, які потекли від реготу.

– Тепер зрозуміло, як її захомутала тролиця! Мабуть, пельку роззявила, а та нашийник накинула. Оце дівка! Не розгубилася!..

«Хух! – подумала я. – Хвала Акрідені! Підозри з Кхибри знято».

– Гей, як тебе там?! – покликав Кхибру Ту’Ан-Ех, переводячи подих від нападу сміху. – Тролице, йди-но сюди!

До намету вбігла розгублена Кхибра.

– Нагадай ім’я, – попросив Яарн, сідаючи на шкуру вовка.

– Ксанранго, – тролиця гордо задерла підборіддя.

– Ти знаєш, що вона магічка? – кивнув у мій бік Ту’Ан-Ех.

– Ні, я її недавно підібрала, – не моргнувши оком, збрехала подруга. – Що за магія?

– Не повіриш, вона – кухарка!

Тролиця скривилася так, немов сьорбнула скислого морсу.

– Кухарка? Треба ж...

Яарн принюхався.

– А ти, що, теж з магією?

Кхибра навіть бровою не повела:

– Звичайно. Я – майбутня бойова магиня. В мені кров предків…

– Досить! – скривився одноокий. – Бойова магиня! Ваші предки – нижча раса. Що там в тобі за древня магія? Пастухів?

– Так! – гордо вигукнула тролиця. А я подумки подякувала пресвітлим богиням за допомогу. Так, потрібно тепер йти на допомогу подрузі.

Я сердито подивилася на темних.

– Можна подумати, ви не любите смачно пожерти. А якщо їжа ще й подвоїть магічну силу?

Маг уже з цікавістю глянув на мене.

– Що ти вмієш готувати? – ласкаво запитав він.

– Юшку волхвів, – збрехала я.

– І що ж це за юшка? – скривив губи в усмішці Яарн.

– Вона подвоює магічну силу і... – я барилася, на ходу придумуючи, що може ще ця юшка. – І ще... – щоки спалахнули, – силу чоловічу дає! – я видихнула.

– І що для цього треба? – продовжив одноокий найманець.

– Травички особливі та гриби, – збрехала знову я.

– Ти, давай, розповідай. Що за травички, що за гриби.

– Гриби, які ростуть біля мосту. Чорні й темно-зелені. А травички... Шкода, – я увійшла у смак, – але тут таких немає. Вони ростуть під сонцем.