Мілан Кундера - Жарт

ватаги і надавала їй усе, що може давати дівчина. То була ганьба на весь Хеб, і вдома її відлупцювали як Сидорову козу. Хлопцям дали різні терміни ув’язнення, а її запроторили до виправного дому. Там вона пробула рік, аж їй виповнилося сімнадцять. Після того вона нізащо не захотіла повертатися додому. Отак вона потрапила у чорне місто.

15

Мене здивувало і спантеличило, коли позавчора Людвік сказав мені по телефону, що знав Люцію. На щастя, це було побіжне знайомство. Він мав в Остраві дівчину, яка мешкала з нею в гуртожитку. Коли він почав мене вчора розпитувати, я розповів йому все. Давно вже хотілося мені звільнитися від цього тягаря, але не було кому звіритися без страху. Я приязно ставлюся до Людвіка, і заразом він досить далекий від мого життя і ще більше — від Люціїного. Отож я не боявся поділитися з ним Люціїною таємницею.

Ні, те, в чому звірилася мені Люція, нікому я не розповідав, тільки Людвікові учора. Проте з її особової справи, яку переслали з відділу кадрів, усі в держгоспі дізналися і про виправний дім, і про ті квіти з цвинтаря. Директор прозивав її «маленькою цвинтарною злодюжкою». Хоч казав він це без лукавства, але ті слова призводили до того, що давні Люціїні гріхи не забувалися. Вона була весь час і постійно винна. Тоді як нічого більше не потребувала, крім цілковитого відпущення гріхів. Авжеж, Людвіку, відпущення, ось що їй потрібно було, отого таємничого очищення, що таке незрозуміле і недоступне для вас.

Люди не вміють прощати самі по собі, та й непідвладне воно їм. Нездатні вони анулювати скоєний гріх. Це понад силу людині. Учинити так, щоб гріх не йшов у рахунок, стерти його, вилучити з часу, одне слово, обернути щось у ніщо — це недосяжна і надприродна дія. Тільки Бог, оскільки він перебуває поза законами цього ницого світу, може відмивати від гріхів, зводити їх нанівець, може відпускати їх. Людина може відпускати гріхи лише за умови, що спирається на відпущення їх Господом.

А ви, Людвіку, оскільки ви не вірите в Бога, то і прощати не вмієте. Ви одержимі тим пленарним засіданням, де всі одностайно попіднімали руки, щоб зруйнувати ваше життя. Ви так і не простили їм цього. І не лише кожному з них. Там їх було з сотню, а таку кількість уже можна розглядати як мікромодель людства. Ви не простили роду людському. Відтоді ви перестали почувати довіру до нього і тільки плекали ненависть. Навіть якби я міг вас зрозуміти, це нітрохи не змінило б того факту, що така ненависть до людей жахлива і гріховна. Вона стала вашим прокляттям. Адже жити у світі, де нікому немає прощення, де заперечується покутування гріха, — це жити у пеклі. Ви живете у пеклі, Людвіку, мені шкода вас.

16

Усе, що належить на цій землі Богу, може належати і дияволові. Навіть порухи тіл коханців. Для Люції вони стали сферою мерзенності. В її уяві вони поєднувалися зі здичавілими обличчями підлітків із їхньої ватаги, а згодом — із тим скаженим вояком. О, добре бачу я його, так наче давно знайомий із ним! Заяложеними балачками про кохання, солоденькими і ніжними словами прикриває він брутальну хіть самця, що зголоднів за сучкою в оборі з колючого дроту! І Люція раптом відкриває, що ніжні слова є тільки облудним покрівцем на бидлячому тілі брутальності. І світ кохання руйнується й падає в болото огиди.

Тут і крився той нарив, з якого треба було мені почати лікування. Чоловік, що гасає берегом моря, вимахуючи ліхтарем, може бути шаленцем. Та вночі, коли розбурхана стихія жбурляє туди-сюди блудного човна, це рятівник. Планета, де ми живемо, — це межова територія поміж небом і землею. Жоден учинок сам по собі тут ні лихий, ні добрий. Добрим чи недобрим робить його тільки місце в цьому світі. Так само і тілесні стосунки, Люціє, самі по собі ні шляхетні, ні розпусні. Якщо вони увійдуть у той гармонійний лад, що його запровадив Господь, якщо ти покохаєш вірною любов’ю, то навіть чуттєве кохання стане благословенням і ти здобудеш щастя. Адже Бог сказав: «Так то полишає чоловік свого батька і матір і пристає до своєї жінки, і стануть вони одним тілом».[4]

День за днем розмовляв я з Люцією, щоразу повторюючи їй, що вона здобула прощення, що їй не треба дошкуляти собі, що потрібно скинути окови зі своєї душі, що повинна вона покірно здатися на Божий лад, де навіть тілесне кохання знайде своє місце.

А тижні минали…

Аж настала весна. На схилах пагорбів зацвіли яблуні, й крони їхні під подувами вітру гойдалися, наче дзвони. Я заплющував очі, щоб почути їхнє оксамитове подзвіння. А як розплющив, то побачив Люцію у блакитному халаті, з сапою в руці. Вона дивилася униз, в долину, і всміхалася.

Я спостерігав за цією усмішкою й жадібно читав її зміст. Невже це можливо? Досі Люціїна душа була у стані постійної втечі, втечі від минулого і від майбутнього. Усе її лякало. І минуле, й майбутнє — все воно було для неї наче страшенний вир. Вона перелякано чіплялася за дірявий човен теперішності, наче за вутлий притулок.

І ось сьогодні вона усміхається. Без причини. Просто так. І та усмішка сповістила мені, що вона довірливо дивиться у майбутнє. А я почувався наче мореплавець, що після місяців блукань висадився на берег. Я був щасливий. Спершись на кривий стовбур яблуні, я знову заплющив очі. Слухав, як шепоче вітер і співають білі квітучі яблуні, чув, як щебечуть пташки, і той щебет обертався перед моїми заплющеними очима тисячами світильників, що їх несуть на свято невидимі руки. Не бачив я тих рук, але чув дзвінкі голоси, і мені здавалося, ніби це були діти, хода веселих дітей… Раптом на моє обличчя лягла чиясь долоня. І голос промовив: «Ви такий добрий, пане Костко…». Я не розплющив очей. Навіть рукою не поворухнув. І далі бачив голоси маленьких пташок, що стали хороводом ліхтариків, слухав мелодійне подзвіння яблунь. Уже тихіше голос закінчив: «Я вас люблю…».

Може, я й чекав цієї миті, може, мені треба було піти, адже моє завдання було виконане. Та перш ніж я втямив, про що річ, мене скувала млість. Ми були самі в тому неозорому привіллі, поміж вутлими яблуньками; я обняв Люцію і вклався з нею на природному ложі.

17