Террі Пратчетт - Жнець, Террі Пратчетт

Всі інші годинники, навіть безстрілковий годинник Смерті, є лиш відображеннями Годинника. Точними відображеннями Годинника, вони диктують час Всесвітові, але Годинник диктує час самому Часові. Це головне джерело, із якого ллється час. І Годинник влаштовано так: велика стрілка оббігає тільки одне коло. А секундна бігає закільцьованим шляхом, здолати який навіть у світла забрало би кілька днів, навічно переслідувана хвилинами, годинами, днями, місяцями, роками, століттями і віками. Але стрілка Всесвіту проходить лиш одне коло.

Принаймні поки хтось не накрутить механізм.

І Смерть повернувся додому із дещицею Часу.

* * *

Дзвоник крамниці дзенькнув.

Друто Жердина, квітникар, глянув поверх гілочки флорібунди пані Шухер. Поміж ваз і квітів хтось стояв. Він мав дещо невизначений вигляд, і навіть по тому Друто ніколи не був упевнений, хто насправді був у його магазині і як у дійсності звучали його слова.

Він поплив уперед, потираючи руки.

— Як я можу прислу...

— КВІТИ.

Друто вагався тільки мить.

— А, е-е-е, призначення цих...

— ПАНІ.

— Ви маєте якісь вподо...

— ЛІЛЕЇ.

— А? Ви впевнені, що лілеї це...

— МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ЛІЛЕЇ.

— Гм... справа в тім, що лілеї хіба що дрібочку похмурі...

— МЕНІ ПОДОБАЮТЬСЯ ПОХМУ...

Постать завагалася.

— ЩО ВИ ПОРАДИТЕ?

Друто легко пропустив одну передачу.

— Троянди завжди приймають охоче, — сказав він, — чи орхідеї. Багато панів нині казали мені, що пані вважають єдину орхідею більш прийнятною, ніж оберемок троянд...

— ДАЙТЕ БАГАТО.

— Орхідей чи троянд?

— ОБОХ.

Пальці Друто звивалися, як вугрі в олії.

— І я гадаю, чи міг би я вас зацікавити цими неймовірними гілками трепетунії величної...

— БАГАТО ЇХ.

— І якщо кошти вашої вельможності дозволяють, можу запропонувати єдиний екземпляр надзвичайно рідкісної...

— ТАК.

— І, можливо...

— ТАК. УСЕ. ЗІ СТРІЧКОЮ.

Коли дзвоник на дверях дзенькнув, випускаючи покупця, Друто поглянув на монети в руці. Багато з них були іржаві, всі були дивні, а одна чи дві були золотими.

— Гм, — сказав він, — цього досить, щоб...

Він усвідомив тихий звук, ніби від крапель.

Навколо нього в усьому магазині дощем опадали пелюстки.

* * *

— А ЦІ?

— Це наш асортимент «de lux», — сказала пані в шоколадній крамниці. Там продавали такий висококласний товар, не цукерки, а делікатеси — завжди у формі загорнутих у золотий папір кавалочків, які пробивали у вашому бюджеті дірки ще більші, ніж у ваших зубах.

Високий темний клієнт узяв коробку розміром майже два квадратні фути.

На кришці, схожій на сатинову подушку, було зображення кількох безнадійно косооких кошенят, які визирали з черевика.

— ДЛЯ ЧОГО ЦЮ КОРОБКУ ЗРОБИЛИ М’ЯКОЮ? ВОНА ДЛЯ СИДІННЯ? МОЖЕ ТАК СТАТИСЯ, ЩО ВМІСТ МАЄ СМАК КОШЕНЯТИ? — додав він, його тон містив однозначну погрозу, або принаймні більшу погрозу, ніж до того.

— Гм, ні. Це наш найкращий асортимент.

Покупець відкинув коробку вбік.

— НІ.

Власник магазину роззирнувся навсібіч, а потім витяг з-під прилавка шухляду, тим часом понизивши голос до конспіративного шепоту.

— Звісно, — сказала вона, — для дуже особливих випадків...

Це була досить маленька коробочка.

Вона також була цілком чорна, крім назви вмісту маленькими білими літерами; кошенят, навіть перев’язаних рожевою стрічкою, до такої коробочки й на милю б не підпустили. Щоб принести таку коробочку, темні незнайомці підіймалися в будинок на підйомнику й спускалися з нього мотузкою.[54]

Темний незнайомець розглядав напис.

— «ТЕМНІ ЧАРИ», — сказав він, — МЕНІ ПОДОБАЄТЬСЯ.

— Для дуже інтимних моментів, — сказала пані.

Здавалося, покупець зважує доречність цього.

— ТАК. ЦЕ МАЄ НАЛЕЖНИЙ ВИГЛЯД.

Власниця магазину сонцесяйно всміхнулася.

— Тож вам загорнути?

— ТАК. ЗІ СТРІЧКОЮ.

— Чи буде ще щось, пане?

Здавалося, покупець запанікував.

— ЩЕ? А МАЄ БУТИ ЩОСЬ ІЩЕ? ТУТ Є ЩОСЬ ІЩЕ? ЩО ІЩЕ ПОТРІБНО ЗРОБИТИ?

— Перепрошую, пане?

— ПОДАРУНОК ДЛЯ ПАНІ.

Власницю магазину трохи збив із пантелику раптовий поворот розмови. Вона вхопилася за рятувальне кліше.

— Ну, правда, ще кажуть, що найкращі друзі дівчат — це діаманти? — сказала вона безтурботно.

— ДІАМАНТИ? О. ДІАМАНТИ. ЦЕ ПРАВДА, ТАК?[55]

* * *

Вони блискали, як уламки зоряного сяйва на чорному оксамиті неба.

— Цей, — сказав торговець. — Особливо розкішний камінь, вам не здається? Зверніть увагу на іскру, винятковий...

— НАСКІЛЬКИ ВІН ДРУЖНІЙ?

Торговець завагався. Він знав про карати, про алмазний блиск, про «воду», і «сорт», і «іскру», але його ніколи не просили оцінювати коштовні камені в одиницях загальної люб’язності.

— Досить добре налаштований? — ризикнув він.

— НІ.

Пальці торгівця ковзнули до наступного уламка замороженого світла.

— Тоді цей, — сказав він, упевненість повернулася в його голос. — Із відомої шахти Короткобур. Можу я звернути вашу увагу на вишуканий...

Він відчув, як пронизливий погляд просвердлює задню стінку його черепа.

— Але нічого, я мушу визнати, не зазначено щодо його дружності, — безславно закінчив він.

Темний покупець несхвально оглянув магазин. В присмерку за тролестійкими ґратами коштовні камені сяяли, як очі драконів у нутрі печери.

— ХОЧА Б ЯКИЙСЬ ІЗ НИХ ДРУЖНІЙ? — спитав він.

— Пане, гадаю, я можу сказати, не боячись суперечностей, що ми ніколи не засновували нашу закупівельну політику на люб’язності коштовних каменів, про які йдеться, — сказав торгівець. Він мав неприємне відчуття, що все йде не так, і що десь на денці свідомості він знав, що саме не так, і якимось чином його свідомість не дозволяла йому створити цей остаточний зв’язок. І це діяло йому на нерви.

— ДЕ НАЙБІЛЬШИЙ ДІАМАНТ У СВІТІ?

— Найбільший? Це просто. Це Сльоза Оффлера, у найглибшому святилищі Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера в найтемнішій Говандії, він важить вісімсот п’ятдесят карат. І, пане, випереджаючи ваше наступне питання, я особисто ліг би з ним до ліжка.

* * *

Одна з переваг того, щоб бути жерцем Загубленого коштовного храму Долі крокодилобога Оффлера полягає в тому, що можна піти додому рано майже кожного полудня. Це тому, що він загублений. Більшість вірян ніколи не знаходять дорогу сюди. Вони щасливчики.

За традицією, тільки двоє людей входять у внутрішнє святилище. Це був Верховний жрець та інший жрець, не-верховний. Вони мешкали тут роками й були верховними по черзі. Це була невимоглива робота, оскільки найбільш перспективні віряни були прохромлені, розчавлені, отруєні чи пошинковані пастками ще до того, як добігли