Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

так боялися. Незнайомий чоловік підвіз Спартака додому на автівці, потім вони удвох перетаскали до їхньої квартири півтора десятки невеличких пакунків. А потім синочок урочисто оголосив:

– Мамуню, татусю, можете мене привітати – це моя перша книжка! Досі я був Письменником-Без-Книжки, тепер же став Письменником-З-Книжкою.

– Яка така книжка?! Що іще за книжка така?! – сполошилися батьки.

– «Апокаліпсис по-київськи» називається. Це роман. Книжечку я зверстав сам, дизайн також сам розробив – я усього цього навчився. Наклад невеликий – усього сто п’ятдесят примірників, але, зважаючи на скромне фінансування, більшого я собі дозволити не міг. Та й навіть на такий варіант мені виділив папір ЛІК «Русское собрание», дякувати їм за це!..

– Стривай, стривай… А що ти там сказав про фінансування?..

– Двісті доларів, – не моргнувши оком, оголосив Спартак.

– Які ще двісті доларів?! Ти про що?! – сполошилися батьки.

– Та-а-а… я тут у одного «нового українця» позичив. Через місяць віддати треба. У четвер, сьомого листопада, на річницю Жовтневої революції. День прикметний – отож запам’ятати легко, не сплутаєш.

– А звідки ж ми візьмемо двісті доларів?! – жахнулася Агата Самсонівна, шокована такою гігантською сумою.

– Так, згоден, що все це виглядає кроком у прірву[65] Індіани Джонса. Проте у мене є план… – почав бадьоро Спартак.

Однак у цей момент Андрій Федорович схопився за серце і, голосно матюкаючись, побіг до їхньої з дружиною спальні. Агата Самсонівна кинулася за ним, так і не вислухавши, в чому ж, власне, полягав загадковий план сина. Було зрозуміло одне: Спартак утнув непоправну дурість, а як її розхльобувати – хтозна…

Цілий тиждень атмосфера у квартирі Сиваків нагадувала наелектризовану утробу грозової хмари. Син взяв за звичку кудись зникати на цілий день, а батько при його появі знов-таки лаявся так люто, що зупинити його не було жодної можливості. Тому лише через тиждень Агата Самсонівна наважилася несміливо попросити Спартака:

– Послухай, синку… ти б хоч дав нам з татом одну книжечку, щоб ми подивилися, а що ж ти там такого написав, чи що?..

– Звісно, мамо, – мовив він рівним голосом, нібито й не було ніякого тижневого скандалу. Після чого виніс із своєї кімнати одну брошурку, оформлену дуже привабливо – треба віддати йому належне.

Всю наступну ніч батьки не спали, разом (голова до голови) схилившись над першою книжечкою свого сина, й, змахуючи з очей мимовільні сльози, читали сторінка за сторінкою містичний роман «Апокаліпсис по-київськи». А потім перечитували знов і знов ті місця, що справили на них найбільше враження, а таких моментів було багато, дуже багато!.. І знов вони занурювалися у невимовний жах двох колосальних трагедій, пережитих киянами в 1961 і в 1941 роках. І так проминула вся ніч – сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою…

Коли вранці Спартак вийшов на кухню, то зустрів там заплакану матір, яка мовила тихим і якимсь винуватим тоном:

– Спарику… то ти ж написав про Куренівську трагедію і про Бабин Яр!..

– Ну так. І що з того? – спитав синок тим самим безбарвно-буденним тоном, яким розмовляв учора.

– Але ж ми з татом не знали… ми ж навіть припустити не могли, що ти напишеш про це!..

Спартак лише мовчки знизав плечима.

– А дати… Там наприкінці тексту дати написання є! Вони вірні?

– Так.

– То що, невже ти почав писати роман ще у вісімдесят дев’ятому році?!

– Більше того, ще моя покійна Евка була в курсі цього задуму і дуже чекала, коли ж я нарешті напишу все це. На жаль, вона загинула раніше…

– Подумати тільки! А ми з татом ні про що навіть не здогадувалися!..

– Ти ж наказала мені забути про Куренівську трагедію, щойно розповівши про неї, – тільки тут у голосі Спартака скрегонуло залізо. – А тато так боїться КДБ… хоч його вже немає… То як вам було сказати?!

– Так-так, я розумію, – кивнула Агата Самсонівна. – Більше того, я знайшла у твоєму романі повний, від першого до останнього слова, запис моєї розповіді. Це ж тоді, на Байковому цвинтарі?..

– Так, мамо.

– І ти не забув нічого?! Але як?! Ти ж у п’ять років не міг це записати…

– Раз на тиждень перед сном я подумки повторював усе, що знав про Куренівську трагедію. І твою розповідь зокрема. Раз на тиждень, з місяця в місяць, з року в рік. То навіщо було записувати?! Запам’ятати простіше.

– Неймовірно!.. А інші свідчення? Вони теж реальні чи-и-и?..

Спартак розповів, як і коли відшукав інших свідків – включно зі шкільним вчителем історії Миколою Семеновичем Репієм, протодияконом Володимирського собору Агапітом і Михайлом Дубягою, божевільним пацієнтом лікарні імені Павлова.

– Неймовірно… – знову повторила Агата Самсонівна. Проте Спартак лише посміхнувся (вперше за останній тиждень) і мовив:

– Це ще нічого, мамо, це ще сяк-так. А от що по-справжньому неймовірно, то це наступне…

Після чого приніс зі своєї кімнати чорну брошурку «Память Бабьего Яра» й розповів, як відшукав у ній Самуїла Вольфовича Сахновського, а також десятикласницю Софію Ставську й Бориса Ставського. І закінчив:

– От кого я вигадав, то це їх! Усіх трьох. А вони, виявляється, жили насправді. Причому саме там, де я придумав. Оце вже точно поза межею мого розуміння, мамунечко!..

Проговоривши ще близько години, Агата Самсонівна нарешті перейшла до найболючішої теми:

– То як же нам усе ж таки віддати двісті доларів за цю чудову книгу?! Ти казав, що маєш якийсь план…

– Маю, – кивнув Спартак. – Якщо продати хоча б половину накладу книжки за подвійну ціну – вийде саме позичена сума. «Новий українець» позичив мені двісті доларів…

– А хто він, синку?

– В минулому – мій колега по ІЕЗ імені Патона, який досяг успіху в бізнесі… Та не це головне. Отже, при накладі у півтори сотні примірників собівартість однієї книжки складає долар тридцять три центи. При курсі один до двох[66] маємо дві гривні шістдесят шість копійок собівартості. Якщо продавати книжки по п’ять гривень за штуку, то за вісімдесят книжок можна виручити чотириста гривень – що й дає оті самі двісті доларів. Якщо ж по чотири гривні – тоді треба продати сто книжок. Решта накладу залишиться на презентаційні цілі.

– На які такі цілі?..

– Я тут через Зореслава Бурбелу домовляюся про рецензування – це раз. Потім, він умовив мене подати документи на вступ до Спілки письменників – це два. У нас із Кузею накльовується видання в Москві спільної «цеглини», я хочу в «МосЕкспо» книжечку відправити. Або в інше якесь московське чи пітерське видавництво… Або ж тут, у Києві пробиватися.

– Та у