Муракамі Харукі - Хроніка заводного птаха, Муракамі Харукі

Загалом я відомий тим, що в мене їх мало.

— А як та Крита дізналася, що ви на дні колодязя? Ви ж нікому не сказали, що туди спуститеся, правда? Як же вона здогадалася, де ви?

— Не знаю, — відповів я. — Не маю уявлення.

— Так ви все-таки поїдете на Крит?

— Ще не вирішив, поїду чи ні. Просто є така можливість.

Мей добула сигарету й закурила. Потім помацала кінчиком пальця шрам коло ока.

— А знаєте, Заводний Птаху, поки ви сиділи в тому колодязі, я приймала тут сонячні ванни. Дивилася на порожній дім і думала про вас — як у непроглядній пітьмі вас мучить голод, як мало-помалу до вас підступає смерть. Лише я одна знала, що ви там і не зможете вибратися звідти. Думала про це й надзвичайно чітко уявляла собі, що ви відчуваєте… біль, розгубленість, страх. Розумієте? Через це мені здавалося, що я поряд з вами. Я не збиралася вас заморити. Чесне слово! Та мені хотілося піти далі — коли ви дійдете до краю, як голова запаморочиться, як одурієте від страху. І більше не витримаєте. Думала, так буде краще й для мене, й для вас.

— А от що мені здається. Якби ти справді дійшла до такої крайності, то, можливо, захотіла б зробити ще один крок. І це виявилося б набагато простішим, ніж здається. Бо тоді досить було б останнього поштовху, щоб ти подумала: врешті-решт, так краще й для мене, й для тебе, — сказав я і ковтнув пива.

Мей, покусуючи губи, задумалася.

— Може, так і сталося б, — сказала вона нарешті. — Я сама цього не знаю.

Допивши пиво, я встав. Начепив на носа сонячні окуляри, натягнув через голову мокру від поту майку.

— Дякую за пиво.

— Послухайте, Заводний Птаху! — сказала Мей. — Цієї ночі, коли всі домашні поїхали на дачу, я спустилася в той колодязь і просиділа там загалом годин п'ять-шість.

— Виходить, це ти забрала драбину?

— Так, я, — відповіла Мей, насупившись.

Я кинув погляд на порослий травою двір. Над землею, що просякла водою, здіймалася пара, схожа на міраж. Мей опустила недокурок у банку з-під "спрайту".

— Перші дві-три години я нічого особливого не відчувала. Звичайно, у такій темряві я почувалася самотньою, але не злякалася. Бо я не з таких дівуль, що всього бояться. Ідеться не лише про темряву. Адже ви кілька днів просиділи в колодязі й не мали підстав для страху. Та минуло дві чи три години, і я перестала розуміти, що зі мною відбувається. Я сиділа тихо в темряві й відчувала, що в мені щось розростається. Здавалось, ніби воно щораз більшає і більшає — настільки, що от-от лусне, як горщик, в якому посадили молоде деревце. Поки я лежала на сонці, воно не давало про себе знати, а в темряві росло з такою страшною швидкістю, ніби насмокталося особливих поживних речовин. Я намагалася його стримати, але не змогла. Уперше в житті. Цей білий драглистий сальний клубок заліз усередину мого тіла й збирався мене зжерти. А спочатку ця драглиста маса була така малюсінька, Заводний Птаху.

Мей трохи помовчала й, ніби згадуючи ту ніч, дивилася на свої руки.

— Я справді злякалася, — сказала Мей. — Хотіла, щоб і ви це відчули. Хотіла, щоб почули, як воно вас пожирає.

Я присів на шезлонг і дивився на її тіло, ледь-ледь прикрите вузенькою смужкою тканини. У шістнадцять вона мала вигляд тринадцятирічної дівчини з нерозвинутими грудьми та стегнами. Скидалася на надзвичайно реалістичний малюнок з мінімальною кількістю ліній. І водночас в її постаті відчувалося щось старече.

— Ти ніколи не відчувала, що тебе збезчестили? — спитав я ні сіло ні впало.

— Збезчестили? — Мей подивилася, примруживши очі. — Як це розуміти? Фізично зґвалтували чи що?

— Фізично або психічно.

Оглянувши себе, Мей перевела погляд на мене.

— Фізично — ні. Бо я ще дівчина. Дозволяла хлопцеві торкатися грудей, але тільки через одяг.

Я мовчки кивнув.

— А психічно… Навіть не знаю, що це означає.

— І я не знаю. Просто питаю, чи ти відчувала щось таке чи ні. Якщо ні, то, гадаю, з тобою не сталося нічого.

— А чому ви про це питаєте?

— Бо дехто з моїх знайомих зазнав такого. І це призвело до серйозних проблем. Та от що я хотів би тебе запитати: чому ти так часто думаєш про смерть?

Вона сунула в рот сигарету і спритно, однією рукою, чиркнула сірником. Нап'яла сонячні окуляри.

— А хіба ви не думаєте про смерть?

— Думаю, звичайно. Але не завжди. Тільки іноді. Як усі звичайні люди.

— От що я думаю, Заводний Птаху, — сказала Мей. — Усі люди народжуються з чимось, що сидить усередині їхнього єства й робить їх різними. І це щось, що відрізняє їх одне від одного, схоже на джерело тепла, яке зсередини ними рухає. Звісно, і в мене воно є, але іноді я не можу дати собі з ним ради. Воно на свій розсуд то розбухає, то стискається, і тоді мені хочеться розповісти людям, як воно мною трусить. Та вони мене не розуміють. Може, я не вмію як слід висловитися, але люди до моїх слів не прислухаються. Удають, ніби слухають, але насправді нічого не чують. А тому я іноді стаю страшно несамовитою і зриваюся з припону.

— З якого припону?

— Ну, скажімо, я вас закрила на дні колодязя, а коли їхала з хлопцем на мотоциклі ззаду, обома руками затулила йому очі.

Сказавши це, Мей помацала шрам коло ока.

— І тоді стався нещасний випадок?

Вона недовірливо глянула на мене, ніби недочула запитання. Хоча я певен — до неї дійшло кожне моє слово. Виразу її очей за темними окулярами я не бачив, але на її обличчі, як олія по рівній поверхні води, розлилася байдужість.

— І що сталося з тим хлопцем? — запитав я.

Затиснувши сигарету між губами, Мей дивилася на мене. Точніше, на мою родимку.

— Я повинна відповідати на це запитання?

— Якщо не хочеш — можеш не відповідати. Ти ж сама завела цю розмову. Якщо ж не хочеш говорити — не говори.

Мей мовчала — так, наче ще не вирішила, що далі робити. Глибоко затягнулася, набравши в легені диму, й поволі видихнула. Потім мляво зняла окуляри й, міцно заплющивши очі, звернула обличчя до сонця. Стежачи за її рухами, я відчув, ніби плин часу потроху сповільнюється. "Схоже, його пружина ослабла", — подумав я.

— Він помер, — сказала вона нарешті невиразним голосом, ніби з чимось примирившись.

— Помер?

Мей струсила на землю попіл. Узяла рушник і кілька разів витерла піт з обличчя. А потім, ніби щось згадавши, скоромовкою діловито пояснила:

— Бо ми мчали тоді на досить великій швидкості. Це сталося недалеко від Еносіми.

Я мовчки дивився на неї. Вона тримала в руках білий пляжний рушник і притискала його до обох щік. Із сигарети, затиснутої між пальцями, вився білий дим. На безвітрі він піднімався прямо вгору, як із мініатюрного сигнального вогню. Здавалось, Мей вагалася — плакати чи сміятися. Принаймні я мав таке враження. Вона довго балансувала у цьому хисткому стані, так і не схилившись на жоден бік. Надавши обличчю суворого виразу, вона поклала рушник на землю і затягнулася сигаретою. Наближалася п'ята година, а спека ніяк не спадала.

— Я вбила його. Звісно, я не мала такого наміру. Просто хотіла дійти до крайньої межі. Ми й до того часто так робили. Наче гралися. Їхали на мотоциклі, і я ззаду затуляла йому очі або лоскотала боки… І нічого не ставалося. Та от того разу випадково…

Мей підвела на мене очі.

— Ні, Заводний Птаху, я не почуваюся збезчещеною. Я тільки хотіла наблизитися до того драглистого клубка, що сидить у мені. Витягти його назовні й розчавити. А для цього треба дійти до крайньої межі. Інакше нічого не вийде. Потрібна смачна приманка. — Вона повільно захитала головою. — Я не думаю, що мене збезчестили. Але також не врятували. Тепер ніхто мені не зарадить. Світ видається мені зовсім порожнім. А все навколо — фальшивим. Справжнє — тільки драглистий клубок, що в мені засів.

Мей довго сиділа, дихаючи неглибоко й рівномірно. Навколо не було чути нічого — ні птахів, ні цикад. У дворі панувала мертва тиша. Так, наче світ і справді вимер.

Раптом, ніби щось згадавши, Мей обернулася до мене. На її обличчі не лишилося жодного виразу, ніби його щось злизало.

— А ви спали з тією Критою?

Я кивнув.

— Як поїдете на Крит, то напишете мені листа? — запитала вона.

— Обов'язково напишу. Якщо поїду. Та я цього остаточно ще не вирішив.

— Але збираєтеся?

— Мабуть, таки поїду.

— Підійдіть сюди, — сказала Мей, підвівшись на шезлонгу.

Я послухався і сів поряд.

— Покажіть мені своє обличчя.

Якийсь час вона уважно розглядала мене спереду. Потім поклала одну руку на моє коліно, а долонею іншої торкнулася родимки на щоці.

— Як мені вас жаль, Заводний Птаху, — промовила вона майже пошепки. — На вас стільки навалилося! Неждано-негадано, без жодного вибору. Раптово, як дощ, що падає у полі… А тепер заплющіть очі. Міцно-міцно, ніби їх намазали клеєм.

Я міцно зажмурився.

Мей Касахара торкнулася губами моєї родимки. Тонкими й маленькими губами, наче штучно зробленими. Потім кілька разів провела по плямі язиком. Її рука, як і раніше, лежала на моєму коліні. Відчуття від її вологого теплого дотику прийшло до мене з далеких місць, що лежать за найдальшими на світі полями. Вона взяла мене за руку й приклала її до шраму біля ока завдовжки сантиметр. Я легенько погладив його, і стан її душі, що ледь-ледь затремтіла, передався мені через кінчики пальців, ніби чогось просячи. Напевне, хтось мав би міцно обійняти цю дівчину. Тільки не я, а хтось інший. Той, хто міг би їй щось дати.

— Заводний Птаху, напишіть мені листа, якщо поїдете на Крит. Я люблю довгі-предовгі листи. Тільки от ніхто мені їх не пише.

— Обов'язково напишу, — сказав я.

17

Найпростіша річ

Витончена помста

Що виявилося у футлярі гітари

Наступного ранку я пішов фотографуватися на паспорт. Коли сів у студії на стілець, фотограф довго, професійним поглядом вдивлявся в моє обличчя, а потім, нічого не сказавши, відійшов у підсобну кімнатку, приніс звідти пудру й замазав нею пляму на моїй правій щоці. Після того відступив назад і старанно відрегулював освітлення — яскравість та кут падіння променів, щоб родимка не впадала в очі. Дивлячись в об'єктив, я за вказівкою фотографа вдав, що злегка всміхаюся. "Післязавтра вдень буде готова, приходьте забрати", — сказав фотограф. Я повернувся додому, подзвонив дядькові й сказав, що через кілька тижнів, можливо, покину його дім. Попросивши вибачення за таку поспішність, я зізнався, що Куміко несподівано пішла з дому.