Ольга Кобилянська - Земля, Ольга Кобилянська

на сіно­жаті ко­ло ко­ню­ши­ни, бу­ли ста­ран­но звиті й за­хо­вані в хаті «на горі» у ве­ликій скрині. По­ля прос­тя­га­ли­ся об­на­жені зі сво­го зо­ло­тис­то­го та різно­барв­но­го строю, і тут і там спи­ня­ли­ся гро­ма­ди то­ва­ри­ни, ви­па­са­ючи ба­га­ту стер­ни­ну. По­оди­но­ке здав­ле­не ка­ла­тан­ня май­же без­звуч­них дзвінків при шиї виб­ра­ної чільної ху­до­би­ни блу­ка­ло­ся, дри­жа­чи ти­хи­ми по­ля­ми, зав­ми­ра­ючи десь да­ле­ко в прос­то­роні, а відтак нас­та­ва­ла ти­ши­на. Спокійна й мир­на, а зем­ля огріва­ла, де мог­ла, свою втом­ле­ну по­верх­ню. Око­ло бур­дея виг­ля­да­ла гар­но й віднов­ле­но.

Михайло про­бу­вав уже цілий місяць до­ма, уви­хав­ся, як бджо­ла, у всіх за­кут­ках гос­по­дарст­ва, і зро­бив із нього - як го­во­рив Івоніка - чис­те дзер­ка­ло. Він ба­гацько чув і видів при війську, нав­чив­ся ба­га­то, і що йо­го те­пер вра­жа­ло до­ма (тут в бур­дею, як і в сільській хаті «на горі») не­ми­ло - се бу­ла не­харність. Що ли­ше міг у ру­ки взя­ти - очи­щу­вав, по­ряд­ку­вав, і за­га­лом пра­цю­вав із та­кою охо­тою, не­на­чеб ви­жи­дав щод­ня візи­тації са­мо­го ге­не­ра­ла або й якої іншої військо­вої стар­ши­ни. Ніко­ли не чув се­бе та­ким щас­ли­вим і вдо­во­ле­ним, як те­пер. Йо­му зда­ва­ло­ся, що був па­ном яко­гось ве­ли­ко­го, пиш­но­го, зе­ле­но­го світу і міг у ньому ро­би­ти все, що хотів.

Звезене збіжжя сто­яло зо­ло­тис­тим му­ром, або як рівно встав­ле­на ком­панія, не­да­ле­ко бур­дея, ко­ло са­ду, і ані од­не сте­бельце не зви­са­ло з нього без­лад­но, а ма­лий тік, що ділив йо­го від бур­дея, був чис­то і ста­ран­но ви­ме­те­ний. Опа­ле з де­ре­ви­ни лис­тя, що ста­но­ви­ло лісок і сад бур­дею, бу­ло зібра­не в ве­ли­ку ку­пу й ожи­да­ло своєї удачі, а ку­ку­руд­за са­ме лу­пи­ла­ся. Очи­щу­ва­ну ви­си­пу­ва­ли в кош­ни­цю ко­ло то­ку, а во­на ви­зи­ра­ла дрібни­ми жов­ти­ми зуб­ка­ми крізь пле­те­не прут­тя ве­ли­ко­го не­по­во­рот­но­го ко­ша. Всю­ди па­ну­вав най­більший лад.

Надзір над стай­нею і ху­до­бою об­рав Ми­хай­ло за­раз на дру­гий день по своїм по­во­роті, а Са­ва мав те­пер - як він сам йо­му, ве­се­ло всміха­ючись, ка­зав - на який­сь час «урльоп».

Він уми­вав і вичісу­вав свої во­ли, що ви­лис­ку­ва­ли­ся на сонці, мов шовк, а у стайні завів лад, мов у хаті.

Івоніка по­ход­жу­вав, щас­ли­вий і вдо­во­ле­ний, по всім усю­дам, і як го­во­рив, то го­во­рив нез­ви­чай­но го­лос­но. Се був най­певніший до­каз йо­го внутрішнього вдо­во­лен­ня і ти­хо­го щас­тя, та що з йо­го душі спа­ла ос­ло­на смут­ку.

Михайло був уже до­ма. Був уже більш як місяць і мав ще більше як з місяць ос­та­ти­ся. Він мав Ми­хай­ла щох­вилі пе­ред очи­ма і знав, що як той піде ще від нього, то за па­ру місяців вер­не вже нав­се до­до­му. До півро­ку бу­де йо­го ма­ти нав­се до­ма…

В неділю хо­див він із ним до церк­ви і здо­ро­вив кож­но­го щи­ро і го­лос­но. Сього ро­ку бу­ло вже прецінь цілком інак­ше, як тоді…

Марійка бу­ла гор­да й щас­ли­ва і ви­би­ра­ла в душі ме­жи ба­гацьки­ми донька­ми невістку, а навіть і Са­ва зда­вав­ся ве­селішим, як зви­чай­но.

Він по­ма­гав охот­но Ми­хай­лові при кожній ро­боті, і хо­ча уни­кав уся­ких до­питів бра­та про Рахіру і йо­го відно­син до дівчи­ни, то од­нак при­сутність йо­го, зда­ва­ло­ся, не­мов вдо­во­ля­ла йо­го; що­най­мен­ше не потрібу­вав но­ча­ми пам'ята­ти про бур­дей і ху­до­бу в полі, і міг без­жур­но пе­ре­сид­жу­ва­ти в Рахіри й її батька. Тут став він, зреш­тою, май­же що­ден­ним гос­тем… Інак­ше ма­ла­ся спра­ва з Ми­хай­лом і Ан­ною. Во­ни мог­ли ли­ше зрідка ба­чи­ти­ся, а ще рідше з со­бою го­во­ри­ти.

Анна уни­ка­ла вся­кої на­го­ди, щоб хо­ди­ти в се­ло, а ко­ли пас­ла то­вар у полі, пе­ре­сид­жу­ючи там го­ди­на­ми, все ж та­ки не мог­ла час­то з Ми­хай­лом на са­моті роз­мо­ви­ти­ся. За­раз прис­ту­па­ли до них дівча­та або хлопці, що та­кож дог­ля­да­ли те­пер тут свою ху­до­би­ну (во­на ж не бу­ла вже од­на в полі), міша­ли­ся в роз­мо­ву, і бесіда схо­ди­ла на зви­чай­ні денні спра­ви. До то­го, бо­яли­ся, що їх тай­на мог­ла час­ти­ми стріча­ми зра­ди­ти­ся, і так відкла­да­ли все на день свя­то­го Ми­хай­ла, ожи­да­ючи йо­го, мов спа­сен­ня від уся­ких смутків і кло­потів.

- А ко­ли та­то й ма­ма за­бо­ро­нять тобі на свя­то­го Ми­хай­ла взя­ти ме­не за жінку, що тоді? - спи­та­ла три­вож­но од­но­го ра­зу, ко­ли їм прецінь до­ве­ло­ся по­бу­ти хоч ча­сок на са­моті з со­бою.

Вона звер­ну­ла свої ве­ликі, з жу­ри за­палі, блис­кучі очі до­пит­ли­во на йо­го об­лич­чя і усміхну­ла­ся ви­му­ше­но.

- Тоді пос­тав­лю їм та­ке пи­тан­ня,- відповів він, ве­се­ло всміха­ючись, - і ска­жу: або ма­ти ме­не з Ан­ною тут при собі, або ма­ти ме­не з Ан­ною в місті. Тоді вже во­ни зм'якнуть, не бійся. Ти ж не Рахіра. Ти не моя пер­ва сест­ра, і се не гріх, що ми лю­би­мо­ся. На­ша милість не по­тяг­не за со­бою гріхів і біди. Іншої при­чи­ни не ма­ють во­ни, що­би нас роз­лу­чи­ти. Що ти не ба­гацька ди­ти­на, - до­дав, уга­дав­ши по ви­ра­зу її ли­ця, що в неї бу­ли ті самі сло­ва на ус­тах, - то я спи­таю в та­та: та­ту, ска­жу, і ви, ма­мо! Чи ви бу­ли ве­ли­ки­ми ба­га­ти­ря­ми, як поб­ра­ли­ся? Га? А все-та­ки бог на вас не за­був, та й до­поміг щи­ро, що ви нині красні ґазди. Я ли­шу вам усе по­ле, ска­жу я їм, тіште­ся ним, а я бе­ру собі Ан­ну й вер­ну на­зад до міста. Там я вже най­ду собі ро­бо­ту і не зги­ну. Те­пер я вже інак­ше ду­маю, як давніше,- тяг­нув він дальше, підно­ся­чи пиш­но го­ло­ву вго­ру,- я вже обг­ля­нув­ся тро­хи по світі і знаю, що чо­ловік, який має доб­ру во­лю до праці і здо­рові ру­ки, не зги­не з го­ло­ду. В місті жи­вуть лю­ди і без землі. Тяж­ко жи­вуть во­ни, се прав­да, але все-та­ки жи­вуть, а час­то й не гірше від нас. А втім, я се ли­ше так ка­жу,- до­дав, знов усміха­ючи­ся, - бо я знаю, що як при­тис­ну їх, ста­нуть по моїй сто­роні. У ма­ми не ста­ло би більше сліз пла­ка­ти за мною. Вже що ма­ла, здається, все вип­ла­ка­ла. Я знаю, во­ни бу­дуть сва­ри­ти, бу­дуть відка­зу­ва­ти й наріка­ти, ма­ма бу­дуть пе­ред сусіда­ми жа­лу­ва­ти­ся, а та­то раз у раз зітха­ти, а про­те хто ме­не мо­же си­лу­ва­ти сва­та­ти та­ку дівчи­ну, що я не мо­жу їй в ли­це ди­ви­ти­ся? Як чо­ловікові жінка ми­ла, то так, як би во­на йо­го очи­ма бу­ла. Отак я їм ска­жу! Не­ма тобі чо­го жу­ри­ти­ся!

Вона підве­ла до нього спу­ще­ний пог­ляд і гля­ну­ла йо­му виг­ре­бу­що в добрі, ясні очі.

Він го­во­рив так рішу­че й пе­ре­ко­ну­юче, так щи­ро, що во­на не мог­ла не повіри­ти доб­рим успіхам в бу­дуч­ності. У ній ожи­ви­ла­ся надія на­но­во, і во­на усміхну­ла­ся. А од­на­ко ж зат­ремтіло в її