Олександр Олександрович Лукін - Співробітник ЧК

заманювала простодушного хлопця. Але для чого це їй сьогодні, коли карта викладена і Олексій, на їх думку, зв'язаний по руках і ногах?

Сева приглушено командував: «Наліво…», «Прямо…», «Сюди».

Вони благополучно добралися до околиці, покружляли по провулках, нарешті прийшли.

Це був захаращений заїжджий двір: діряві навіси, обора, вкрита липким кізяком, з поламаними яслами для худоби і досить незграбний, приземкуватий будинок, складений з товстенних колод, в яких були прорізані малесенькі віконця. Посеред двору стояли вози з піднятими голоблями, десь у темряві жували коні.

— Гайда за мною, — сказав Сева, — зараз назад відведеш.

На умовний стук — три подвійних удари і трохи згодом ще один — двері відчинив босий бородатий селянин у полотняній сорочці, що звисала на солдатські злинялі штани. Він тримав у кулаці церковну свічку.

Побачивши поруч з Севою незнайому людину, селянин поспішно погасив свічку.

— Свій, — заспокоїв його Сева. — Кручений прислав. Григорій у тебе?

— Тутечки… Спить.

— Буди хутко!

Селянин впустив їх у велику, освітлену каганцями кімнату з двоповерховими нарами вздовж стін. Гірко пахло тютюном і промоклим одягом. На нарах спали якісь люди. Коли стукнули двері, вони заворушилися, попідводили голови.

— Це Сева, — сказав хазяїн.

Голови опустилися.

Хазяїн пішов за завіску, яка відділяла куток біля печі, і незабаром повернувся з високим заспаним чоловіком, вигляд якого вразив Олексія. Він був у розстебнутій студентській тужурці з блискучими ґудзиками і оксамитовими петлицями на комірі. На ногах ~— шеврові чоботи з халявами, зібраними в гармошку. З-під тужурки виднівся маузер.

Не тільки тужурка, але й кожний рух говорили, що ця людина — міський житель. Обличчя, опушене світлою борідкою, було б навіть красивим, якби не червоні плями на переніссі та отічні мішки на вилицях — сліди систематичного пияцтва. Густі брови, зростаючись, суцільною лінією тяглися від скроні до скроні; на них спадало розкуйовджене, давно не стрижене волосся.

Чоловік окинув Олексія в'їдливим, підозріливим поглядом і, коли Сева повторив, що це свій, привітався коротким кивком.

Вони з Севою сіли до столу і почали розмову напівголосом, нахилившись один до одного. Сева передав «студентові» (так Олексій охрестив його в думці) прислану Марковим карту і найсуворіший наказ негайно переправити її через Чалбаси, Каланчак, Новотроїцьке. Олексій зрозумів — у Крим…

— Доставимо, — хрипло, наче з перепою, сказав «студент», розтираючи на щоці рожеву вм'ятину від подушки. — Зараз же поїду на хутір, а вранці відправлю Мартиненку. Так і скажи йому. А як дістали карту?

— Он той постарався, — вказав Сева на Олексія. — Добрий стрибок зробив!

«Студент» знов, цього разу з більшою прихильністю, глянув на Олексія. Сева нахилився до нього і щось довго шепотів у саме вухо. Як не напружував Олексій слух, він розібрав тільки окремі слова: «Приготував таку… довбоне к бісовій матері!.. Тобі… щоб там і чекав… Може післязавтра… Вона одна закінчить…»

— Добре, — голосно сказав «студент». — Усе ясно.

Він почав одягатися. Поверх тужурки натягнув довгу, до колін, бекешу, надів крислатий бриль і сказав хазяїнові:

— Хвиля, буди Макара. А ви, — повернувся він до Севи і Олексія, — поспішайте, я вслід за вами. Скажіть Крученому, що все буде в ажурі…

За ворітьми Олексій спитав:

— Хто він такий?

— Та то ж Смагін, Григорій Смагін! — немов дивуючись необізнаності Олексія, сказав Сева. — Невже не чув?

— Бандит? — вирвалось в Олексія.

Сева зупинився.

— Сам ти бандит! — зашипів він. — Це твої червонопузі — бандити! Ан-ти-лі-гент! Таких на всю Росію дві пляшечки! Бандит! Може, і я, по-твоєму, бандит? Григорій освічена людина, на адвоката вчився… Що ти можеш про нього розуміти, погань ти!..

… Чи чув Олексій про Смагіна, вірніше, про братів Смагіних? Їх було двоє — Григорій і Василь.

Відтоді, як він почав працювати в херсонському ЧК, не минало й тижня, щоб про братів-розбійників не говорили голосно, із скандалами, з доріканнями на адресу то одного, то іншого оперуповноваженого. Особливо діставалось Адамчуку, в обов'язки якого входила ліквідація таких суб'єктів…

У Смагіних була банда, що діяла на правому березі Дніпра, десь у районі Великої Олександрівни, але засікти місце її основної бази, як не намагались це зробити, не вдавалось. Тричі проти неї висилали загони ЧОПу, і кожного разу вони поверталися ні з чим, до того ж добре потріпані. Рухлива, невелика, — в ній налічувалося близько півтори сотні шабель, — банда налітала раптово і легко уникала переслідування: сліди її безнадійно губилися серед багатих сіл і хуторів району.

Спочатку думали, що Смагіни просто «гулящі», в яких лозунг невибагливий: грабуй, поки є можливість! Однак в середині серпня поблизу Великої Олександрівни сталася трагедія, яка пролила світло на їх справжню суть. Смагінці захопили секретаря Херсонського повіткому партії, що проїздив у тих краях, і його трьох супутників — місцевих більшовиків. З ними розправились по-звірячому, як звичайно розправлялися політичні бандити: викололи очі, обрубали вуха, а розпороті животи набили пшеницею — нате, мовляв, жеріть, більшовики, наш хазяйський хлібець…

Поступово збиралися деякі відомості про Смагіних. Обидва з дворян, уроджені феодосійці. Молодший, Григорій, — юрист-недоучка, за переконанням есер, стоїть за міцного хазяйчика. Старший, Василь, в минулому денікінський доброволець, садист і п'яниця, в банді виконує обов'язки ката, поступившись керівною роллю Григорію, перед яким, говорили, благоговів…

І ось цього невловимого Григорія Смагіна щойно бачив Олексій. Треба повернутися, зупинити, не дати втекти… Пізно! Та й не справитися самому. До того ще — Сева…

— Ну, добре, добре, — сказав Олексій, — подумаєш, обмовився…

Сева ще довго не міг заспокоїтися.

— Бандит… — бубонів він. — Горло треба рвати за такі слова! Набрався у червоних різних слів! Люди за ідеї страждають, а всяка погань… бандит!..