Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

class="book">Димка хотів втрутитися, але не встиг. Десь далеко в лісі лунали короткі автоматні черги, які переслідували єдину мету — налякати досі не виявленого противника і заспокоїти себе. Хтось кричав, хтось лаявся по-німецькому, але слів розібрати було неможливо. Та Олег і не знав німецької. Його цікавило тільки поводження Старкова.

До машин він добрався швидко. Нагнувшись, побіг уздовж стіни ліщини, порівнявся з легковиком, що стояв на дорозі, і майже безшумно розсунувши кущі, визирнув на дорогу. Есесівський офіцер із сплющеним довгим носом і рудим чубом на лобі сидів на пеньочку у розстебнутому плащі. Навпроти нього, попалюючи, стояв Старков, а збоку— двоє автоматників. Один з них намертво тримав його під прицілом “шмайсера”, інший обмінювався сигаретами з шофером, який вийшов з відкритого легковика. Ще три автоматники позаду грузовика, що видряпувався з трясовини, відпочивали на поваленій бурею сосні. Солдати мовчали, час від часу озираючись осторонь. Ясно було, що мимовільна затримка всіх дратує. І, може, оберштурмфюрер уже шкодував, що відіслав загін кудись за Криву балку — назва, яку на німецьку і перекласти неможливо. ВІД сорока хвилин залишилося лише чверть години. Тоді він повісить цього партизана і рушить із загоном до села. Носатий ще раз поглянув на годинника і позіхнув.

Отут Олег і прийняв рішення. Він короткою чергою зрізав двох автоматників і шофера. Інша черга прошила оберштурмфюрера, що позіхав. Все це сталося так швидко, що розгублені есесівці, які відпочивали позаду грузовика, не встигли нічого вдіяти. Олег перемахнув через кювет з водою і стрибнув у відкритий легковик, щось крикнувши Старкову. Той, не встигши здивуватися, одразу збагнув, що від нього вимагалося. Вихопивши з рук убитого автоматника його “шмайсер”, він дав чергу по есесівцях, які залягли за стовбуром сосни. “До мене!” — крикнув з легковика Олег, і Старков за два стрибки опинився в машині. Двигун завівся з пів-оберта.

Олег врубав зразу другу передачу і натис на акселератор. Машина завила — багато газу, пробуксувала секунду і рвонулася вперед.

Швидкість усього, що сталося, обчислювалась миттєвостями. Але есесівці вже прийшли до тями і відкрили вогонь по машині. Пізно! Страх перед несподіваним нальотом “партизанів” паралізував їх так, що вони ледве встигли скористатися прикриттям сосни, щоб відкрити вогонь, тепер уже даремний. Вони навіть не зміркували, що в їхньому розпорядженні ще залишався визволений з болота грузовик, і, петляючи між кущами, тільки стріляли вже зовсім безцільно по легковику, що ішов уперед, — купка смертельно наляканих солдатів, які втратили командира.

10

Залишившись на самоті, Димка гаявся недовго. Наказ є наказ. Не розуміючи і навіть не прагнучи зрозуміти, що задумав Олег, Димка знав одне: якомога швидше зв’язатися з колгоспниками. Пробираючись крізь зарості ліщини, він раптом почув постріли. Десь попереду, напевне, на дорозі. Він зупинився — заскрипіли зламані кущі. Крізь них він побачив, як промчався путівцем, ніби оскаженіла кішка, жовто-зелений плямистий легковик. Чому один, подумав Димка, адже без грузовика з солдатами він стане легкою здобиччю колгоспників. Зовсім поряд просвистіли кулі, і він відзначив, що стріляли з лісу. Зупинився, обернувся, не цілившись, вистрілив по чорній пілотці, що промайнула в глибині лісу, побіг далі.

Він не дуже добре розумів, що робив. У ньому жила тільки лють, але не сліпа і палка, а холодна й обачлива. Вона, і тільки вона, керувала його вчинками. І, може, тому, що вони втратили звичний здоровий “громадянський” смисл, лють надала їм дивної, досі не знайомої логіки: заховатися за кущем, вистрілити, змінити патрони старковського карабіна, коротка перебіжка і — знову постріл. Можливо, саме так народжувалася логіка бою в партизанських загонах — тоді, у Велику Вітчизняну. Адже в ці загони приходили не кадрові військові, іноді такі ж хлопчики з “громадянським” здоровим смислом. І смисл цей теж поступався місцем холодній люті, ненависті до ворога, а отже, — мужності, безстрашності, подвигу.

На дорозі вже нікого не було. Постріли лунали з лісу зусібіч, не чулося їх тільки звідти, куди поїхав легковик. Він уже, мабуть, вийшов з зони екранів — тут метрів двісті до межі поля, не більше. А що з Олегом, із Старковим? Може, це вони беруть участь у бою, від якого пішов Димка. Може, це їх, а не його шукають автоматні черги есесівців. Він сховався за стовбур дуба, визирнув з-за нього. Метрів за двадцять серед мокрої зелені листя промайнула чорна куртка. Димка вистрілив, перебіг до іншого дерева, вистрілив ще раз і раптом почув за спиною:

— Хальт! Хенде!

Повільно підняв руки вгору — у правій карабін, обернувся.

На нього дивився чорномундирний німець, виставивши вперед дуло пістолета.

І знову Димка подумав, що йому не страшний ні цей есесівець, ні його пістолет. Подумав і здивувався: як же це? Адже есесівець — не артист кіно, не привид, і кулі в його пістолеті справжні — дев’ять грамів свинцю.

Димка відвів праву руку назад і з силою швиргонув карабін у нациста. Потім одразу пригнувся, стрибнув убік, і раптом щось ударило його в бік, потім у плече, обпекло на якусь мить. Він зупинився здивований, притиснув руку до грудей, дивився, як розпливається під пальцями чорно-червона пляма, мокра і липка. І все навколо стало чорно-червоним і липким, погасли звук і світло. І Димка вже не почув ні гуркоту ще одного пострілу, ні шелесту кроків поблизу, ні монотонного шуму дощу, який припустив сильніше і частіше.

11

Голова з подивом дивився на вбитого есесівця в ненависному, чорному мундирі, на його недоладно скорчену руку, що стискала чорний “вальтер”, на ствол свого дробовика, з якого ще вився синій димок.

А Раф кинувся до Димки, термосив його, щось кричав і раптом умовк, з жахом побачив темну пляму крові на грудях і тонку малинову цівку, що повзла на підборіддя з куточка рота.

— Димко, Димко, — безтямно прошепотів Раф і заплакав, нічого не бачачи довкола себе.

І навіть нічого не зрозумів, коли голова грубо відштовхнув його, — сів на мокру землю, брудним кулаком розмазуючи сльози по обличчю. А голова звично — із співчуттям, що довелося згадати цю стару звичку, — нахилився над Димкою, притиснув вухо до грудей, послухав зосереджено й усміхнувся:

— Живий!

Потім рвонув