Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Він уже міркував не як вчений Старков, а як партизанський політрук Старков, що під дулами націлених на нього автоматів придумував щось хитромудре.

— У мене є повідомлення, пане офіцер, — сказав він навмисне тремтячим від страху голосом, хоча страху в нього і не було: хіба не однаково, як помирати, коли доводиться помирати.

— По-ві-дом-лен-ня, — повторив по складах носатий. — Міттейлунг. Добре. Геєн зі хір. Близько. Ще близько.

Старков підійшов, трохи накульгуючи — у нього вже щодо цього були свої міркування — і не опускаючи рук.

— Говори, — почув він.

Ну як говорити з привидом? Навіть не з привидом, а із штучним матеріалізованим небіжчиком. Та й небіжчики не відають, що вони вже понад тридцять років небіжчики, а коли хто й живий тепер, то не знає, що йому зараз доведеться “ершіссен” Старкова. Дивний стан напівсну-напівреальності охопив його. Але дула автоматів відбили іскорки сонця, що визирнули на мить з-за свинцевої пелени хмар. Сталь цих автоматів була цілком реальною.

— Я сказати: говори. Заген, заген, — повторив носатий.

— У лісі партизанів немає, — сказав Старков. — Була тільки група розвідників. Троє разом зі мною. Двох ви цокнули.

— Що є цок-ну-ли?

— Піф-паф, — відповів, намагаючись не посміхатися, Старков.

— Во іст партизанен груп? Загін, частина? — додав носатий.

— Пішли до залізниці. У селі тільки старики і діти. А штаб загону за Кривою балкою. Приблизно там, — і Старков показав у протилежний від села бік. — Сорок хвилин туди і назад.

Він навмисне вибрав не дуже віддалений звідси район. Втратити годину — дві на перевірку носатий не ризикнув би. А сорока хвилин цілком достатньо. Та й до села ще треба добратися: ану спробуй їхати ще тридцять хвилин по такому болоту. Жодні екрани стільки не витримають. Щоправда, його, Старкова, можуть і розстріляти, коли повернуться ні з чим з-за Кривої балки послані туди солдати, але що вдієш: людей у селі треба врятувати. І знову думав так не фізик Старков, а політрук Старков зразка сорок другого року.

Носатий подивився у вказаний Старковим бік.

— Дорт? — здивувався він. — Повтори.

— За Кривою балкою.

Носатий поворушив губами, дістав із нагрудної кишені в кілька разів складену карту, приклав її до дерева і, понишпоривши очима, тицьнув пальцем у якусь точку.

— Штаб? — повторив він. — Віфіль зольдатен? Скільки охоронять?

— Чоловік з десять.

— Цеен. Зер гут.

І тут же засумнівався:

— А якщо ти брехать, чому я вірить? Де автомат?

— Кинув у лісі, коли біг до вас.

— Нащо до нас?

— Кожному жити хочеться. Я один, а вас тридцять. І лісу не знаю. Чужий я тут.

— А чому партизан?

— Силоміць взяли, коли з міста йшов. А я безпартійний та ще й білий квиток маю.

— Що є білий квиток?

— Звільнений від воєнної служби через непридатність. Кривий я. Німці кажуть: ламе.

— Пройти мимо.

Старков, припадаючи на праву ногу, пройшов під наведеними на нього автоматами мимо носатого і повернувся на місце, де стояв раніше.

Есесівець подумав, ще раз поглянув на карту, гукнув єфрейтора і швидко промовив щось по-німецькому, з чого Старков зрозумів, що двадцять чоловік вирушать до Кривої балки, а його особу будуть вартувати двоє автоматників.

Носатий поглянув на годинника і прогавкав своєю скаліченою російською:

— Якщо немає штабу — архенген. Сук бачить? — він кивнув на товстий осиковий сук над головою Старкова. — Висіть, ясно?

— Ясно, — зітхнув Старков і запитав: — А запалити дасте?

Есесівець шпурнув йому сигарету. Старков упіймав і запалив від запальнички. Погана сигарета, але палити можна, і він не без задоволення затягнувся.

Сорок хвилин. А там хто знає, може, і поле зникне з усією вихопленою з минулого поганню.

9

Ліс вони і справді знали: кожний кущик, кожний пагорб, кожну стежину в зоні екранів сходили за чотири місяці — хоч кроки по пам’яті складай. Тому і Олег, і Димка точно уявляли собі, як і куди їм треба добратися. За двісті метрів звідси пролягав неглибокий яр. Якщо пройти ним до кінця, можна вийти до дороги там, де вона тягнеться з лісу до села. Туди есесівці, які прочісують чагарник, звичайно, зразу не підуть. Не знайшовши “партизанів” поблизу, вони повернуться до машини.

Розрахунок виправдався. Яром хлопці пройшли без пригод: як вони і передбачали, карателі не стали всерйоз прочісувати ліс, постріляли по кущах, де густіше, і пішли назад. Тим більше що “партизани” на вогонь не відповіли. Словом, усе йшло за планом, задуманим Старковим.

Вони вже добралися до узлісся, де дорога завертала до села. Тільки б не нарватися на гітлерівців! За кого могли їх прийняти, коли в Олега висів на грудях автомат, відібраний у полоненого “гостя”. Значить — бій, а кінець його невідомий. І невідомо тоді, чи буде виконано наказ Старкова.

Вдалині знову загурчала машина. Олег завмер: напевне, витягли. Тоді карателі обженуть їх через десять хвилин і прорвуться до села.

Навіть попереджені Рафом колгоспники підійти не встигнуть. Значить, треба щось придумати. І Олег несподівано запропонував:

— Пробирайся до села сам. Самому зручніше 1 швидше. Менше шуму. Пройдеш чагарником по узліссю — не помітять.

— А ти куди? — здивувався Димка.

— Повернуся до машин.

— Так Старков же наказав.

— Не кожний наказ слід розуміти буквально. Старков наказав приєднатися до озброєних колгоспників. Ми і приєднаємося. Тільки поодинці. Спершу ти, потім я. Якщо Старкову не вдасться затримати машини, спробую я.

— Яким чином? — Димка все ще нічого не розумів.

— По-перше, у мене “шмайсер”, по-друге, стріляю я без промаху. По-третє, мене непокоїть доля Старкова. Словом, сперечатися ні про що і ніколи. Катай до села навпростець через кущі. А я пішов.