про дукинин розум, вважали, ніби вона настільки вища за інших жінок, що з ними нудиться, що їй нема про що з ними розмовляти. Справді, дукиня нудила світом із жінками, якщо тільки їх не оздоблював якийсь титул. Проте вигнані жінки помилялися, судячи, що вона не бажає приймати нікого, окрім чоловіків, бо иГкортить побалакати з ними про письменство, про науку, про філософію. Вона ніколи про це не говорила, принаймні зі світочами розуму. З тієї самої родинної традиції, з якої, хай би як дочки великих воєначальників були втягнуті в нурт світської суєти, вони завжди пам’ятають, що треба шанувати все, що тичеться війська, дукиня Ґермантська, онука жінок, знайомих із Тьєром, Меріме й Ож’є, вважала, що верховодити у її салоні мають люди великого розуму, але, з другого боку, через тепле й інтимне ставлення, з яким приймали всіх у Ґерманті, вона привчилася бути з талановитими людьми на короткій стопі, даючи їм зрозуміти, що талант нікого тут не засліплює, і не говорити з ними про їхню роботу, тим паче, що їм самим було це не цікаво. До того ж склад мислення вона мала такий самий, як Меріме, Мельяк і Галеві, які за контрастом із солодкослів’ям попередньої доби повиганяли тріскучі фрази та звірювання високих почуттів, і навіть вважала за добрий тон говорити з поетом чи музикою про страви, які були на столі, або про майбутню картярську гру. Ця тематична вбогість дещо пан-теличила тих, хто знав її мало, вона була для них загадкою. Коли дукиня Ґермантська питала когось із таких людей, чи йому буде приємно провести час із відомим поетом, той, страшенно зацікавлений, приходив на призначену годину. Дукиня мовить із поетом про погоду, Сідають за стіл. «Чи любите ви яйця, зварені в такий спосіб?» — питає дукиня поета. Вислухавши його похвалу, яку вона поділяла (бо все у неї вдома здавалося їй бездоганним, навіть огидний сидр, привезений з Ґерманта), вона говорить метрдотелеві: «Покладіть панові ще яєць», а інший гість, палаючи все ще нетерпінням, чекає того, що, безумовно, дукиня передбачала, бо влаштувати цю зустріч перед від’їздом поета було дуже важко і поетові, і їй. А обід усе триває, обносяться полумиски, даючи, зрештою, змогу дукині Ґермантській ввернути якийсь жарт чи згадати анекдотичний випадок. Поет наминає собі, а дуцтво нібито й забуло, що він — поет. Та ось уже з обідом докінчено, і всі прощаються, не пустивши пари з уст про поезію, яку всі люблять, але про яку через ту саму стриманість, яку я вперше виявив у Сванна, воліють мовчати. Ця стриманість вважалася лише ознакою доброго виховання. Але для гостя, якщо він хоч трошки замислювався над цією стриманістю, у ній було щось дуже сумне: сніданки у Ґермантів нагадували йому побачення несміливих коханців, які аж до розлуки балакають про всяку всячину, а велика таємниця, яку вони були б раді звірити одне одному (чи то через їхню несміливість, чи то через їхню сором’язливість, чи то через їхню невмілість), так і не пробивається від серця до уст. Проте слід зауважити, що нехіть до розмов на поважні теми, розмов, яких здебільшого марно ждали гості, — дукиня, хоча це й було характерною її ціхою, все ж іноді долала. Дукиня Ґермантська провела молодість у трохи іншому середовищі, такому самому великопанському, але не такому пишному, а головне, не такому порожньому і висококультурному. Те середовище залягло під нинішнім метушливим дукининим середовищем ґрунтом твердішим, невидимо відживчим, і ось із цього ґрунту дукиня і добувала (вкрай рідко, бо зневажала педантство) цілком правильно нею сприйняту цитату з Віктора Гюґо або з Ламартіна, і коли їх вимовляла з глибоким виразом своїх гарних очей, то вони завжди вражали і полонили слухащих. Дехто навіть, без усякої претензії, просто і доречно давав драматургові-академікові якусь слушну пораду, радив згладити ту чи іншу ситуацію або змінити розв’язку.
У салоні маркізи Вільпарізіс, так само як у комбрейській церкві, коли вінчалася панна Переп’є, я на превелику силу виявив на гарному і надто людському обличчі дукині Ґермантської те невідоме, що було в її імені, зате я чекав, що, тільки-но вона заговорить, у її словах, завдяки їхньому глибокому, таємничому змістові, я відчую всю питомість, якою наділені середньовічні гобелени або готичні вітражі. Але, щоб не розчарувати мене, промови тієї, що звалася дукинею Ґермантською, мали бути не лише дотепні, гарні й глибокі, а ще й квітнути квітом амаранта, квітом останнього складу її імені, квітом, якого я, на свій подив, не знайшов у її образі, коли вона постала переді мною вперше, і яким я через те наділив її думки. Звісно, маркіза де Вільпарізіс, Сен-Лу та інші люди, люди не дуже великого розуму, вимовляли при мені ім’я Ґермант без усякої врочистосте, ніби прізвище того, хто зараз прийде до них у гості або з ким вони обідатимуть, — вимовляли, десь напевно, не бачачи в цьому прізвищі ні пожовклих лісів, ні сповитої таємницею провінційної глухомані. Але це було, мабуть, з їхнього боку прикидом, схожим на прикид класичних поетів, які не діляться з нами своїми глибокими думками, хоча їх і мають, прикидом, який я намагався наслідувати, якнайпри-родніше вимовляючи «дукиня Ґермантська», ніби це прізвище нічим не відрізнялося від інших. Зрештою всі запевняли, що дукиня дуже розумна, що вона дотепна співрозмовниця і що її гурток чи не найцікавіший; усе це підсичувало мої мрії. Коли мені казали, що її оточують розумні люди, що вона дотепна співрозмовниця, я уявляв собі розум, зовсім не такий, як я знав, навіть не такий, як великі уми, подумки я складав собі її гурток не з таких людей, як Берґотт. Ні, її розум ввижався мені якоюсь незрівнянною властивістю, золотавою, овіяною лісовою прохолодою. Снуючи найрозумніші гадки (у тому значенні, в якому я прикладав слово «розумний» до філософа чи критика), дукиня Ґермантська, може, навіть ще більше розчарувала б мене у моєму сподіванні на те, що вона виявить цю свою одрубну властивість, ніж у щебетанні, коли вона цокотіла про кухарські рецепти чи про опорядження замку, називала імена сусідів або своїх кревних, які мені допомагали уявити її життя-буття.
— Я думала, що застану тут Базена, він збирався до вас, — мовила дукиня Ґермантська до тітки.
— Я вже не бачила твого чоловіка кілька днів, — уражено і квасно відповіла їй маркіза де Вільпарізіс. — Зовсім не бачила, а може, лише разочок після
