Генріх Белль - Груповий портрет з дамою. Втрачена честь Катріни Блум. Дбайлива облога. Ірландський щоденник

Пельцер: «Відтоді вона, звичайно, щодня поїла росіянина кавою, і я можу заприсягтися, що другого дня, принісши йому ту каву,— тільки він уже був не в Кремповій групі, де робили основи, а в контрольній, у Гельтоне,— можу заприсягтися, що вона те зробила вже не наївно чи там несвідомо, як собі хочете, бо спершу уважно огляділась, чи ніхто не бачить,— отож, принісши каву, вона простісінько поклала ліву руку на його праву, і хоч те тривало одну мить, але його, видно, наче електричним струмом пронизало. Він аж підскочив на стільці, мов його якась сила піднесла. Я сам усе бачив і можу заприсягтися, хоча вона того не знала, що я все бачу, бо я стояв у темній конторі й стежив за ними крізь скло — пильно стежив, бо мені цікаво було, що ж далі вийде з тієї кави. Знаєте, що я подумав? Може, воно трохи й вульгарно, я знаю, але ми, квітникарі, зовсім не такі делікатні, як дехто гадає; так отож я подумав: ого, ця не гає часу, навпростець іде, видно, їй припікає — і така мене взяла заздрість та ревнощі! Бачте, Лені людина в любовних справах прогресивна, їй було начхати, що за традицією чоловік перший повинен виявити ініціативу; вона сама її виявила, взявши його за руку. Звісно, вона добре знала, що він у своєму становищі ніяк не може виявляти ту ініціативу, та однаково, і з любовного, і з політичного погляду то була велика сміливість, майже зухвальство».

Про обох (про Лені — від Маргрет, про Бориса — від Богакова) я почув дослівно, що вони обоє «зразу спалахнули» і з Борисом, як ми знаємо від Богакова, сталося те, «що буває з чоловіком», а Лені, як повідомила Маргрет, відчула щось «куди прекрасніше, ніж отоді, у вересі, я тобі розповідала».

Пельцер про Борисову роботу: «Я людей знаю, можете мені повірити, і я з першого дня побачив, що Борис, той росіянин, дуже розумний чоловік з великими організаторськими здібностями. Неофіційно він уже на третій день зробився заступником Грунча на остаточному контролі й з Гельтоне та з Цефен ладнав добре: вони фактично були йому підлеглі, але, звісно, не повинні були того помічати. Він був на свій лад митець і досить скоро зрозумів, що тут головне: економія матеріалу. І ніяких емоцій перед написами на стрічках, що напевне мусили бути гидкі йому: „За фюрера, народ і батьківщину“, або „Штурмовий загін № 112“, і цілий день самі свастики та орли, але це його нітрохи не бентежило. Якось я спитав його цілком інтимно, в своїй конторі, де він згодом сам почав порядкувати в шафі зі стрічками та реєструвати їх у книзі: „Борисе, скажіть-но мені відверто, як вам на серці від усіх цих свастик та орлів?“ Він мені відповів, ні на мить не завагавшись: „Пане Пельцер,— каже,— коли вже ви так відверто питаєте, то, сподіваюсь, не уразитесь, якщо я відповім: у цьому є навіть якась утіха — не тільки здогадуватись і знати, а й на власні очі бачити, що члени штурмових загонів теж смертні... ну, а щодо свастик та орлів, то я цілком свідомий свого становища“. Вони обоє з Лені стали для мене майже незамінні, я це підкреслюю, і коли я його не тільки не кривдив, а ще й деякі пільги давав, так само як і їй, то це тому, що мені так було вигідніше. Я ж ніколи не казав і не кажу, ніби я некорисливий ідеаліст... Він був страшенно акуратний хлопець і мав великий організаторський хист. І з людьми вмів дуже добре ладнати: навіть Ванфт і Шельф часом удостоювали його доброго слова. Я вас запевняю, в умовах вільної ініціативи з нього б вийшов неабиякий діяч! Звісно, він був інженер і математику, певно, знав, але ж я вже десять років хазяйнував у майстерні, а Грунч там працював трохи не сорок, а от ні ми обидва, ні навіть великомудра Гельтоне не помітили, що в „основі“ — цебто в тій групі, що робила основи для вінків,— мало людей порівняно з групою оздоблення, а він як почав працювати з Гельтоне в приймальній групі, то зразу помітив. Отже — реорганізація. Цефен перекинули в групу основ, вона трохи побурчала, але я її вгамував, збільшивши платню, а результат — продукція зросла на дванадцять-п'ятнадцять відсотків. Чого ж тут дивуватися, що я сам був зацікавлений, щоб з ним нічого не сталося? Правда, дехто з колег по партії давав мені втямки — часом натяками, а часом і прямо,— щоб я про те дбав, бо він має сильних захисників. Треба сказати, не так воно легко було — і отой зануда Кремп, що всюди свого носа стромляв, і істеричка Ванфт могли нам напаскудити хіба ж так. І жодна душа, навіть Лені і Грунч, не знала, що я виділив йому в своїй приватній тепличці шість квадратних метрів якнайкраще угноєної землі під тютюн, огірки та помідори».

Авт. мусить визнати, що, опитуючи ще живих свідків з майстерні вінків, додержувався лінії найменшого опору: найчастіше відвідував найприступніших. Маргу Ванфт, яка під час другого візиту показала йому спину ще демонстративніше, він виключив зовсім. А що Пельцер, Грунч, Кремер і Гельтоне однаково приступні й в однаковій мірі балакучі — за винятком Кремер, у якої ця остання риса виражена трохи менше,— то робити вибір було нелегко; до Гельтоне принаджували неповторний чай, витончено, з великим смаком обставлений дім, її добре збережена й старанно плекана врода, а також відверто виказуваний нахил до сепаратистських ідей, не тільки в минулому, а й тепер; і єдине, що було йому у Гельтоне трохи не до вподоби,— це малесенька попільничка та видима неприязнь господині до надто завзятих курців.

«Звичайно, наш край (тобто федеральний край Північний Рейн — Вестфалія.— Авт.) має найбільші надходження податків і підтримує фінансово бідніші федеральні краї, але чи спадало кому на думку запросити сюди людей із тих бідніших країв — Шлезвіг-Гольштейну чи Баварії, скажімо,— щоб вони не тільки тягли з нас грошики, а