Агата Крісті - Немезида

Вона підійшла до стільця й опустилася на нього, не відриваючи погляду від міс Марпл.

— Схоже, ви все розумієте дуже добре, — сказала вона.

— Так, я розумію.

— Те, що ви кажете, правда, я не заперечую. Та й не має значення, заперечуватиму я чи ні.

— Справді, не має, — сказала міс Марпл. — Тут ви маєте слушність. Це не має ваги.

— Чи знаєте ви, — і чи можете ви собі уявити, — як я страждала?

— Так, — сказала міс Марпл. — Можу собі уявити. Я ніколи не нарікала на свою уяву.

— Чи можете ви уявити собі мій біль, коли я думала, що можу втратити істоту, яку любила понад усе на світі. І я повинна була віддати її мерзенному, розбещеному злочинцеві. Чоловікові, що був негідний моєї чарівної, моєї прекрасної дівчини. Я повинна була цьому перешкодити. Я повинна була. Повинна.

— Атож, — сказала міс Марпл. — Ви вирішили краще вбити дівчину, ніж відпустити її. Вбили тому, що ви дуже любили її.

— Невже ви думаєте, я могла таке зробити? Невже думаєте, я могла задушити дівчину, яку любила? Невже думаєте, я могла розбити їй голову, спотворити обличчя? Лише порочний, розбещений чоловік міг це зробити.

— Ні, — сказала міс Марпл, — ви не могли такого зробити. Ви її любили й ви не могли так познущатися з її тіла.

— Тож ви самі тепер бачите, що мелете нісенітницю.

— Ви калічили не її. Ви спотворили обличчя дівчині, якої не любили. Вериті досі тут, хіба ні? Вона лежить у саду. Я не думаю, що ви її душили. Ви просто вкинули їй у каву або молоко завелику дозу снодійних пігулок. А коли вона померла, померла, не відчувши болю, винесли її в сад і з цеглин обваленої теплиці зробили для неї склеп під підлогою й накрили його, а потім посадили там повзучу рослину, що розквітає білими квітами, і вони цвітуть там, із кожним роком створюючи все густіші й густіші хащі. Вериті залишилася тут із вами. Ви так і не дозволили й ніколи вже не дозволите їй піти.

— Ви ідіотка! Ви божевільна стара ідіотка. Невже ви сподіваєтеся, що я вас звідси випущу, аби ви комусь стали розповідати цю історію?

— Гадаю, що так, — сказала міс Марпл. — Хоч і не можу бути цілком певна. Адже ви сильна жінка, набагато сильніша, ніж я.

— Я рада, що ви розумієте бодай це.

— І докори сумління вас, звичайно, не мучитимуть, — сказала міс Марпл. — Коли ти вбив людину, то вбити ще одну людину для тебе вже не проблема. Я спостерігала це протягом усього свого життя й знаходила цьому підтвердження в кожному злочині, з яким мені доводилося мати справу. Ви вбили двох дівчат, чи не так? Ви вбили дівчину, яку любили, і ви вбили ще одну дівчину.

— Я вбила бридку волоцюжку, неповнолітню повію. Нору Брод. Як ви довідалися про неї?

— Я багато думала, — сказала міс Марпл. — Спостерігаючи за вами, я не могла повірити, що ви були спроможні задушити й спотворити дівчину, яку любили. Але майже в той самий час зникла ще одна дівчина, дівчина, чийого тіла так і не знайшли. І я дійшла висновку, що тіло знайшли, але вони не знали, що то було тіло Нори Брод. Воно було в одязі Вериті, Вериті впізнала в ньому особа, до якої насамперед треба було звернутися, особа, яка знала ту дівчину краще, аніж будь-хто. Вас викликали й запитали, чи знайдене тіло належало Вериті. Ви впізнали його. Ви сказали, що знайдений труп був тілом Вериті.

— І навіщо мені було це робити?

— Бо ви хотіли, щоб хлопця, який забрав від вас Вериті, хлопця, якого вона кохала і який кохав її, ви хотіли, щоб його звинуватили у вбивстві. І тому заховали друге тіло в такому місці, де його було б дуже нелегко знайти. І ви знали, що коли його знайдуть, то подумають не про ту дівчину. Вам треба було домогтися, щоб тіло було впізнане так, як вам хотілося. Ви вдягли його в одяг Вериті, поклали там її сумочку, один або два листи, браслет, хрестик на ланцюжку — і ви спотворили обличчя вбитої дівчини. А тиждень тому ви вчинили ще одне вбивство, убивши Елізабет Темпл. Ви вбили її тому, що вона приїхала в цю місцевість, і ви боялися, що Вериті могла щось розповісти їй або написати в листі, і ви подумали, що коли Елізабет Темпл зустрінеться з архідияконом Брабазоном, вони можуть об'єднати те, що обоє знали, і наблизитися до істини. Треба було перешкодити Елізабет Темпл зустрітися з архідияконом. Ви дуже сильна жінка. Ви могли скотити згори той камінь. Це, певно, коштувало вам неабияких зусиль, але ви дуже сильна жінка.

— Досить сильна, щоб позбутися й вас, — сказала Клотільда.

— Не думаю, — сказала міс Марпл, — що вам дозволять убити й мене.

— Що ви хочете цим сказати, ви, жалюгідна й зморшкувата стара нікчемо?

— Я й справді стара та квола жінка, у якої залишилося дуже мало сили в руках та ногах. Дуже мало сили будь-де. Але не забувайте, що я, у якомусь розумінні, представниця правосуддя.

Клотільда засміялася.

— І хто ж мені перешкодить покінчити з вами?

— Мій янгол-охоронець, я думаю.

— То ви покладаєте свої сподівання на янгола-охоронця? — сказала Клотільда й засміялася знову.

Вона підступила до ліжка.

— А може, навіть два янголи-охоронці, — сказала міс Марпл. — Містер Рейфаєл умів усе передбачити.

Вона ковзнула рукою під подушку й дістала звідти свисток, який приклала до губів. То був свисток не зовсім звичайний. Його різкий свист почув би полісмен, якби він був навіть у протилежному кінці вулиці. Дві події сталися майже водночас. Двері до кімнати відчинилися. Клотільда обернулася. У дверях стояла міс Бароу. У ту ж таки мить відчинилися двері великої шафи на одяг, і звідти вийшла міс Кук. На обличчях обох жінок був вираз суворого професіоналізму, що так суперечив їхньому вчорашньому світському базіканню за філіжанкою кави.

— Два янголи-охоронці, — радісно промовила міс Марпл. — Містер Рейфаєл належно подбав про мою безпеку.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ

МІС МАРПЛ РОЗПОВІДАЄ

— Коли ви зрозуміли, — запитав професор Вонстед, — що ті дві жінки були приватними детективами, яким було доручено охороняти вас?

Він нахилився вперед на своєму стільці, замислено дивлячись на стару жінку із сивим волоссям, яка сиділа, випростана на стільці, що стояв перед ним. Вони були в одному з урядових будинків у Лондоні, і крім них, у кімнаті були присутні ще чотири особи.

Представник із прокуратури. Один із заступників