Віллі Майнк - Незвичайні пригоди Марко Поло

Ло-бзанг обережно видряпався по похилій скелястій стіні, кинув хлопцеві аркан і зачекав, доки той вибереться до нього.

Раптом вони почули страшенний гуркіт. Ось він усе ближче й ближче — це снігова лавина з скаженою швидкістю мчала на них.

Ло-бзанг і Марко кинулись під скелястий виступ і притиснулись до стіни. Земля задрижала, в повітрі застугоніло. Холодна біла хмара обгорнула їх. Марко здалося, ніби чиясь могутня рука придавила його до скелі, йому забракло повітря. Величезна снігова брила прокотилася по похилій стіні і шугнула в долину, знищуючи все на своєму шляху. Луною відгукнулися гори. Потім стало тихо.

— Лавина, юний пане, — сказав Ло-бзанг.

Мисливці піднімалися все вище й вище. Далеко під ними звивалася між горами й проваллями річка. Мовчазні льодовики палали холодним вогнем: жовтим, блакитним, рожевим, білим.

Раптом Ло-бзанг спинився, взяв Марко за рукав і показав униз на луг. Там мирно паслися гірські кози з чорною блискучою шерстю і стадо диких овець.

Мисливці довго стояли над урвищем, милуючись чудовою картиною, аж доки в їхніх серцях не прокинувся мисливський запал. Марко охопило нестримне хвилювання. Разом з Ло-бзангом він почав скрадатися проти вітру по узліссю. Нарешті Ло-бзанг велів юнакові спинитися, а сам пружною, безшумною ходою подався до групи дерев, що росли метрів за сто від них. Марко опустився навколішки і вклав у лук стрілу.

Тимчасом старий дістався до групи дерев. Над водою пролетіла зграя диких гусей. Вівці й кози стривожено задерли вгору голови. Марко натягнув тятиву, прицілився у великого барана і пустив стрілу. Баран підскочив угору, впав, знову звівся на ноги і, похитуючись, побіг геть. Козел, підстрелений Ло-бзангом, рвонувся вперед, але одразу, забивши ногами, впав.

Обидва стада помчали вздовж берега озера і зникли за пагорбом. Марко невідривно стежив за своїм бараном, боячись, що він втече від нього. Баран спіткнувся об звалений вітром стовбур дерева і впав на землю. Юний мисливець дорізав його ножем.

За два дні мисливці вбили чотирьох диких баранів і двох козлів. У табір вони повернулись з повними мішками м'яса. Мандрівники, які з нетерпінням чекали на них, зустріли їх бурхливою радістю. Скоро біля печер палахкотіли вогнища і в казанах варилося м'ясо.

Наступного для Матео і двоє погоничів під проводом Ло-бзанга вирушили за рештою здобичі. Марко залишився в таборі з батьком і Мафіо.

В оточеній горами долині було тихо. Неподалік од табору паслися під наглядом погонича коні і мули.

Ашіма розірвала на вузенькі стьожки шматок матерії і несміливо наблизилась до Марко.

— У вас опухли руки, юний пане, — сказала вона.

Марко швидко підвівся і глянув на свої руки.

— Так, — сказав він гордо, — це після полювання. Але що тут страшного!

Ашіма помастила йому рани маззю і перев'язала їх.

Після семиденного відпочинку караван рушив далі на схід. Кістки загиблих тварин вказували їм караванний шлях, що тягнувся через гори й долини. Доводилось переходити річки й потоки, луки, ліси й голі узгір'я. Протягом сорока днів мандрівники не зустріли жодного селища.

Потім вони спустилися з високих гір у пустелю Маран-Су, залиту пекучим сонцем. Ця пустеля відділяла Дах Світу від родючої долини, по якій протікала річка Кашгар-Дар'я.

Обличчя мандрівників були червоні від снігових хурделиць, темні від сонця. В порепану шкіру набилося піску. Вони гордо озиралися назад, сповнені непохитної впевненості в успіхові своєї подорожі. Далеко позаду, в тремтливому мареві, бовваніли величезні силуети скелястих гір.

Люди й тварини завмерли в урочистому мовчанні. На жовтий пісок падали довгі тіні від коней і вершників.

БАЯНДЕР ЩЕДРИЙ

Марко їхав на своєму білому, широкогрудому жеребці по головній вулиці Кашгара. З почуттям зверхності дивився він на галасливих торговців, які продавали свіжі овочі, бавовняні тканини, шовк, конопляні вірьовки, вино й багато інших товарів. Кашгарські базари мало чим відрізнялися від базарів Персії, хіба що було менше на них коштовних товарів — парчі, різьблених із слонової кістки речей, золотих прикрас і, коштовних каменів. В Кашгарі переважали предмети щоденного вжитку.

Не один кашгарець проводжав юного венеціанця здивованим поглядом. На його довгастому, мужньому обличчі з світлою шкірою, з орлиним носом і високим чолом проступав здоровий, рожевий рум'янець. Сувора лінія брів і допитливий погляд великих сірих очей говорили про сміливий характер.

Було приємно почувати, що ти їдеш у гарній одежі людними вулицями міста. Небезпечна подорож через Дах Світу не тільки зміцнила в юнакові віру в себе, але й породила нові взаємини між сином і батьком. Це вже був не той зелений хлопчисько, якого треба було оточувати безнастанною турботою. Старші прийняли його в своє коло, як рівноправного мужчину, і рахувалися з його думками, його поради мали тепер таку саму вагу, як і поради батька чи дядька.

Марко носив, як татарські хани, синій шовковий халат, оздоблений блискучим, оправленим у золото рубіном, подарунком Матео. Взутий він був у коричневі чоботи з м'якої верблюжої шкіри.

Поминувши міські ворота, юнак пришпорив коня і галопом помчав назустріч сонцю, повз виноградники, сади, зелені луки і жовті поля хлібів, його заполонило непереборне почуття волі. Позаду залишались віслюки, що везли повні візки сіна, хмизу, деревного вугілля і свіжих овочів, свині, верблюди — безперервна низка возів, людей і тварин. Жеребець летів галопом по збитій, сухій землі. Його блискуча шкіра туго облягала могутні м'язи. Марко сидів, нахилившись аж до гриви, що розвівалася на вітрі.

Юнак натягнув повід, і жеребець перейшов на швидку рись.

Раптом Марко побачив перед собою в промінні вечірнього сонця хмару куряви. Вона швидко наближалася. Ще кілька секунд, і перед ним спочатку невиразно, а потім усе чіткіше й чіткіше почав вимальовуватися загін татарських кіннотників. На чолі його виступав прапороносець, далі — командир сотні у вишитому золотом халаті, ще далі — командири десятків і, нарешті — в суворому порядку їхали на маленьких, швидких, довгогривих конях вояки. Вони були озброєні стрілами, луками і кривими мечами, засунутими в багато оздоблені піхви.

Візки одразу звернули вбік, чоловіки зігнали верблюдів і віслюків на луг, байдуже кудись дивлячись повз верхівців.

Жовтолиці вояки промчали з непорушними, ніби скам'янілими обличчями. Процокотіли по землі копита, знялася курява, і в повітрі залишився запах шкіри і кінського поту.

Вони були такі чужі і такі неприступні, оті внуки степових кочівників, оточені страхом і зненавистю підкорених народів. Скрізь на захоплених землях, від Багдада і Новгорода до далекого Камбалі, резиденції великого хана Кублая, розташувалися сотні, тисячі і десятки тисяч жовтолицих