Маркус Зузак - Крадійка книжок
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ні, на горищі. Звичайно ж, у підвалі. Господи Ісусе, Лізель, ти дійсно дурна чи прикидаєшся?
Гаральд нарешті приніс м’яча.
— Руді!
Він повів м’яча у гру, а Лізель так і не зрушила з місця. Як би їй повернутися додому, щоб це не здавалося підозрілим? Димок поблизу пані Діллер уже не курився, і групка чоловіків почала розходитися в різні боки. Дівчинку охопила паніка. Стисла горло, затопила рот. Повітря перетворилось на пісок. Думай, пролунало в голові. Ну ж бо, Лізель, думай, думай.
Руді забив гола.
Його привітали далекі голоси.
Думай, Лізель…
Ідея.
Точно, — подумала вона, — але все мусить скидатися на справжнє.
Поки нацисти крокували вулицею, позначаючи деякі двері написом «LSR», м’яч пролетів у повітрі і потрапив до одного з найстарших футболістів — Клауса Беріґа.
LSR
Luft Schutz Raum: Бомбосховище
Хлопець розвернувся з м’ячем, і в ту мить на нього налетіла Лізель — вони з такою силою врізалися одне в одного, що гра одразу ж припинилася. М’яч відкотився в сторону, а гравці збіглися до них. Лізель однією рукою трималася за розбите коліно, іншою — за голову. Клаус Беріґ вхопився за праву гомілку, скривився і почав лаятись.
— Де вона? — Він сплюнув. — Я її вб’ю.
Та яке там вбивство.
Усе було набагато гірше.
Люб’язний партієць побачив, що сталося, і діловито подріботів до них.
— Що тут трапилось? — запитав він.
— Та вона навіжена. — Клаус вказав на Лізель, і чоловік допоміг їй піднятися. Його тютюновий подих кинув їй в обличчя закіптявілу жменю піску.
— Мабуть, сьогодні вже не зможеш грати, мала, — сказав він. — Де ти живеш?
— Зі мною все добре, — відповіла Лізель, — чесно. Я сама можу дійти. — Тільки відчепись від мене. Відчепись!
Ось тоді і вступився Руді, вічний заступник.
— Я відведу тебе додому, — сказав він. І чого б йому для різноманітності не запхати носа у свої власні справи?
— Усе добре, — запевнила дівчинка. — Грай собі далі. Я сама дійду.
— Ні, ні. — Він не хотів нічого слухати. От упертюх! — Та це дві хвилини.
Їй знову довелося думати, і в неї знову з’явилася ідея. Руді взявся її підводити, а вона умудрилася знову впасти, цього разу на спину.
— Тата, — промовила Лізель. Вона помітила, що небо було насиченого синього кольору. І жодного натяку на хмаринки. — Руді, можеш покликати мого тата?
— Будь тут. — Глянув праворуч і вигукнув: — Томмі, наглянь за нею. Не дозволяй їй рухатися.
Томмі кинувся виконувати.
— Я нагляну за нею, Руді. — Він стояв над нею, посмикувався і намагався стримати усмішку, а Лізель спостерігала за партійцем.
За хвилину над нею спокійно схилився Ганс Губерманн.
— Тату.
На його губах заграла розчарована посмішка.
— Мені завжди було цікаво, коли це станеться.
Тато підняв її і повів додому. Гра продовжилась, а нацистів відділяли від Губерманнів лише кілька будинків. В одному їм не відчинили. Руді знову вигукнув:
— Пане Губерманн, вам допомогти?
— Ні, ні, грайте далі, пане Штайнер. — Пан Штайнер. Її тата просто неможливо не любити.
Уже вдома Лізель розказала новину. Намагалася знайти щось середнє між мовчанкою і відчаєм.
— Тату.
— Нічого не кажи.
— Партійці, - прошепотіла дівчинка. Тато зупинився. Він подолав нестерпне бажання відчинити двері і визирнути на вулицю. — Вони перевіряють підвали, щоб зробити там бомбосховища.
Тато посадив її.
— Кмітлива дівчинка, — сказав він і покликав Розу.
У них була хвилина, щоб вигадати якийсь план. Шелестіння думок.
— Можемо сховати його у кімнаті Лізель, — запропонувала мама. — Під ліжком.
- І це твій план? А якщо вони захочуть обшукати ще й кімнати?
— А в тебе є кращий?
Уточнення: у них не було хвилини.
У двері будинку 33 на Небесній вулиці сім разів дрібненько забарабанили, і в них уже не було часу когось кудись переховувати.
Голос.
— Відчиніть!
Їхні серця вистукували навперебій, змішуючи свої ритми. Лізель спробувала з’їсти своє. Але смак серця не дуже її заспокоїв.
- Ісус, Марія… — прошепотіла Роза.
Цього дня усе було в руках тата. Він поквапився до дверей підвалу і кинув униз попередження. Повернувшись, заговорив швидко, на одному диханні.
— Послухайте, немає часу хитрувати. У нас є сотні способів його відволікти, але зараз маємо лише один вихід. — Він глянув на двері і докінчив: — Нічого не робити.
Не такого плану чекала Роза. Її очі розширилися.
— Нічого не робити? Ти що, з глузду з’їхав?
У двері знову забарабанили.
Тато не відступав.
— Нічогісінько. Ми навіть не підемо за ним до підвалу — нізащо в світі.
Час сповільнився.
Роза здалася.
Здушена горем, вона похитала головою і пішла відчиняти двері.
— Лізель, — татів голос порізав її на шматки. — Головне, поводься спокійно, verstehst?
— Так, тату.
Вона спробувала зосередитись на своєму розбитому коліні.
— Ага!
На порозі мама досі питала про причину перевірки, а люб’язний партієць уже запримітив Лізель.
— Навіжена футболістка! — Він усміхнувся. — Як там твоє коліно? — Зазвичай нацистів уявляють не такими життєрадісними, але цей чоловік, очевидно, був дуже веселим. Щойно він зайшов до кухні, як одразу схилився над дівчинкою, ніби оглядаючи її рану.
«Він знає? — подумала Лізель. — Може, він нюхом чує, що ми ховаємо єврея?»
Тато приніс від умивальника вологу шматинку і приклав її до коліна дівчинки.
— Пече? — Його сріблясті очі були турботливі і спокійні. Переляк, яким вони сповнилися, легко можна було прийняти за турботу про її розбите коліно.
Роза кинула через всю кухню:
— Мало воно пече. Але буде їй урок.
Партієць випростався і засміявся.
— Сумніваюся, що вона чогось там навчиться, пані…?
— Губерманн, — поморщилося картонне обличчя.
— Пані Губерманн, мені здається, що вона сама може навчити . — Він показав дівчинці усмішку. — Всіх тих хлопців. Правда ж, юна пані?
Тато потер шматиною рану, і Лізель замість відповіді скривилася. Тепер заговорив Ганс. Він тихенько вибачився перед нею.
Тоді запала ніякова тиша, і партієць пригадав свої обов’язки.
— Якщо ви не проти, — почав він, — я хотів би оглянути ваш підвал — це потребуватиме не більше двох хвилин, — щоб перевірити, чи підійде він для бомбосховища.
Тато ще раз зачепив розбите коліно.
— У тебе тут іще й величенький синець, Лізель. — І байдужно відповів навислому над ним партійцю. — Звичайно. Перші двері справа. Дуже перепрошую за безлад.
— Не переймайтеся, думаю, у вас не гірше, ніж в інших підвалах, які я сьогодні обійшов… Ці?
— Саме так.
Найдовші три хвилини в історії Губерманнів
Тато сидів за столом. Роза молилася у кутку, промовляючи про себе слова. Лізель гарячкувала: у неї запеклися коліно, груди, м’язи рук. Сумніваюся, що хтось із них наважився подумати про те, що вони робитимуть,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крадійка книжок», після закриття браузера.