Ольга Токарчук - Бігуни

на жаль, — публічна особа. Жоден лікар не наважиться мені допомогти. В одному з політичних скандалів мене було скомпрометовано, я вже не маю так званого доброго імені, я це знаю, і мені це цілковито байдуже. В лікарні мене вряди-годи хтось відвідував, але, підозрюю, не через щире бажання мене побачити, а з, можливо, не до кінця усвідомленого злорадства — аби постояти біля ліжка й покивати головою: «Ось що з ним сталося!». Я розумію це почуття, воно цілком людське. Та й я не кришталево чистий, я багато в житті наламав дров. У мене єдина чеснота — я завжди був добре організований. І хотів би скористатися цією рисою до кінця».

Вона далеко не все зрозуміла, багато слів випало з пам’яті. Наприклад, вона не знала, хто така «публічна особа» — їй довелося трохи над цим помізкувати, тепер, здається, вона вже знає. А що значить «наламати дров»? Наробити безладу? Завдати собі шкоди?

Намагалася уявити собі, як він пише цього листа — сидить чи лежить, чи одягнений у піжаму, — але його постать залишалася в її уяві порожнім прозорим обрисом, крізь який вона дивилася на луки й затоку. Після цього довгого листа вона знайшла картонні коробки, де тримала старі світлини з Польщі, і нарешті відшукала його — пристойно зачесаний юнак із тінню молодечого заросту, в смішних окулярах і якомусь розтягнутому ґуральському[21] светрі, з рукою біля самого обличчя, — мабуть, він щось говорив, коли зробили цей чорно-білий знімок.

Синхронна подія: через кілька годин прийшов лист зі світлиною в додатку. «На жаль, мені щораз важче писати. Будь ласка, поквапся. Подивись, який я з вигляду. Тобі треба це знати, хоча фото зроблене рік тому». Масивний чоловік із сивим волоссям, що стирчить їжачком, гладенько поголений, з м’якими, дещо невиразними рисами обличчя, сидить у якомусь приміщенні на тлі полиць, завалених паперами. Редакція? Між першою і другою світлинами немає нічого схожого, може здатися, що це зовсім різні люди.

Вона не знає, що це за хвороба. Вписує польську назву в «Ґуґл», і миттю все стає зрозуміло. Ага! Ввечері питає про це чоловіка. Він детально оповідає їй про механізм хвороби, про її невиліковність, про нерухомість, яка прогресує.

— А що? — питає він насамкінець.

— Та нічого. Знайомий знайомого цим хворіє, — ухильно відповідає вона, а потім, ніби мимохідь, дивуючись самій собі, повідомляє йому про конгрес у Європі — велика несподіванка, її запросили в останню мить.

Того останнього перельоту можна не враховувати — він тривав лише годину, з Лондона до Варшави. Вона його майже не помітила. Багато молоді, яка поверталася з роботи додому. Дивовижне відчуття: всі природно говорять польською. На самому початку це було для неї приголомшливим відкриттям, так наче вона зустріла стародавніх греків. Усі тепло вдягнені — шапки, рукавиці, шарфи, пухові куртки, як у лижників, — щойно тепер вона збагнула, що значить приземлитися посеред зими.

Змучене тіло, схоже на одне суцільне сухожилля, розтягнуте на ліжку. Коли вона ввійшла, він її не впізнав. Це зрозуміло. Уважно на неї дивився, знав, що це вона, але не впізнавав. Принаймні так їй здавалося.

— Привіт, — сказала вона.

Він ледь помітно всміхнувся й заплющив очі.

— Ти неймовірна.

Якась жінка, мабуть, сестра, про яку він згадував, відсунулася й звільнила їй місце біля ліжка. Вона підійшла й торкнулася його руки, кістлявої й аж попелястої — його кров уже несе попіл замість вогню.

— Ось бачиш, — сказала його сестра, точнісінько так, як звертаються до дитини, — маєш гостю. Бачиш, хто приїхав тебе відвідати? Прошу, сідайте.

Він лежав у кімнаті з вікнами на засніжене подвір’я й чотири велетенські сосни, далі було видно паркан і дорогу, а за ними — справжні вілли. Їхня архітектурна пишнота її ошелешила. В пам’яті це закарбувалось інакше. Колони, веранди, освітлені брами. Вона чула скрегіт автомобільного стартера, хтось із сусідів марно намагався завести двигун. У повітрі витав легенький запах вогнища, диму з хвойного дерева.

Він глянув на неї й усміхнувся, але самими лише вустами — їхні куточки ледь піднялися, — очі й далі були серйозними. Крапельниця стояла праворуч від ліжка. Катетер був устромлений в набряклу синювату вену, яка вже ледь билася.

Коли сестра вийшла, він запитав:

— Це ти?

Вона всміхнулася.

— Ось бачиш, я приїхала, — вона приготувала це просте речення заздалегідь. Вийшло непогано.

— Дякую. Я не вірив, — промовив він і ковтнув слину, ніби збирався розплакатися.

Вона злякалася, що от-от стане свідком якоїсь ніякової сцени.

— Та припини, — сказала вона. — Я не вагалась ані миті.

— Гарно виглядаєш, молодо. От лише колір волосся змінила, — спробував він пожартувати.

Його вуста були пересохлі. На столику біля ліжка вона побачила склянку, а в ній — паличку, огорнуту марлею.

— Хочеш пити?

Він кивнув.

Вона вмочила паличку у воду й нахилилася над хворим чоловіком, відчула його запах — солодкавий, неприємний. Він опустив повіки, коли вона обережно зволожила йому губи.

Намагалися розмовляти, але без особливого успіху. Він подовгу заплющував очі, й вона не знала, слухає він її чи відлітає в якусь далечінь. Вона почала від «пам’ятаєш, як...», але не спрацювало. Коли змовкла, він торкнувся її руки й попросив:

— Розповідай щось. Говори до мене.

— Скільки це ще... — вона добирала слово, — триватиме?

Він сказав, що, можливо, й кілька тижнів.

— Що це таке? — запитала вона, дивлячись на крапельницю.

Він знову всміхнувся.

— Три в одному. Обід, сніданок і вечеря. Відбивна з капустою, шарлотка й пиво на десерт.

Вона пошепки повторила: «відбивна». Це слово, майже забуте, розпалило її голод. Вона взяла його руку й обережно розтерла йому схололі пальці. Чужі руки, чужа людина, вона нічого в ньому не впізнавала, чуже тіло, чужий голос. Вона цілком могла помилитися, потрапити не до того дому.

— Ти справді мене впізнаєш?

— Певна річ. Ти не дуже-то й змінилася.

Вона знала, що це неправда. Він її не впізнав. Може, якби вони мали шанс побути поруч довше, розвинути всі ці жести, вирази обличчя, рухові навички... Але чи треба? Їй здалося, що він знову кудись відчалив — заплющив очі, наче заснув. Вона йому не заважала. Дивилась на його попелясте обличчя й запалі очі, на геть білі нігті, ніби відтворені з воску, але неточно, бо межа між ними й шкірою пальців була непомітною.

Згодом він