Любомир Андрійович Дереш - Спустошення

Він знайшов у собі сили вилити Аркадієві душу — розказати повністю про своє заплутане положення. Федір приготувався, що той зараз почне звинувачувати його у нетямущості, однак Аркадій лише сказав:

— Може, це і є та сама темна ніч душі? Ніч найтемніша перед світанком... Сходження на гору Кармель...

— Можливо, — згодився він. — Щоправда, це знання мало втішає.

— Зате ви, на відміну від мене, її таки подолаєте... — сказав Аркадій. — Знаєте, я вам майже заздрю. Та ні, точно заздрю. Зі мною ніколи нічого не відбувається. Я надто впорядкована людина. Мені дуже складно зрозуміти той стан, який ви описуєте. Іноді мені теж хочеться, щоб у житті з’явився хаос... Дружина, діти, робота... Так, це все добре, та іноді ловлю себе на думці, що щось пропускаю, при чому, пропускаю по-крупному. Що я ніби не наважився щось узяти від життя, задовольнившись таким ось побутом без проблем, без надмірних сердечних хвилювань. А ви не побоялися влізти у все це... Мені це незрозуміло і надто лячно. Надто лячно, аби щось змінювати у житті.

— Тобто ви вважаєте, те, що зі мною відбувається, — це щось цінне? — він був ошелешений такою несподіваною перспективою.

— Авжеж. Однозначно. Я вважаю, ви дуже хоробра людина, раз наважилися пройти через усе це. Це дуже недешева річ, насправді. Люди свідомо шукають цього, тому що нове може прийти лише тоді, коли відмирає старе. Те, що відбувається з вами зараз, — це благословення.

Аркадій на секунду глянув на нього дружньо і співчутливо, і Федір поспішно перевів очі на сигарету. Цього погляду Федору вистачило, аби, повернувшись додому і закрившись у себе в кабінеті, гірко розплакатися над собою, над своєю безглуздістю, над своєю фальшивістю і несправжністю. І він би хотів змінитися, хотів би рушити далі, та було невідомо, куди це — далі. Так само, як і навколоорбітна атмосфера надто розріджена, щоб тримати на плаву дирижаблі, так і його спроба руху була безпорадною і невдячною, й не приводила до жодних перемін, і єдине, що залишалося робити в цій ситуації — це просто терпляче бути. Він лежав у темряві мовчазної квартири, плакав сам до себе, і якщо існував стан більшого незнання, аніж проста констатація його як данності, — то це якраз був він.

* * *

Після чергової відлиги у Києві знову випав сніг, і темні депресивні вулиці вкрилися білим пухом. Федір, мов болящий, тинявся по квартирі у теплих шкарпетках і індійських штанях, куплених зі Славою в трансерській крамничці, і виходив із квартири хіба що за хлібом і сиром — це було його дієтою. Розуміючи свій покалічений стан, він заглибився в написання статей, присвячених психоінженерії. Смирна пекла йому гарячі бутерброди, а ввечері парила молоко, додаючи до нього трохи спецій — імбиру, кардамону, куркуми — і підсолоджувала медом. Розпробувавши солодке молоко, він поступово зрозумів, що все не так катастрофічно, як раніше здавалося, і що в нього ще буде якесь життя попереду. Його все ще хапала паніка перед виходом з квартири, але з’явилися сили викликати таксі і з’їздити часом на вечір до Ландошів.

Весь час своєї «відпустки» Федір продовжував слідкувати за новинами психоінженерної спільноти. Шістнадцятого січня у Київ на екстрену нараду з Кармановим із Калмикії приїхав Гуров. Ішлося про остаточний переділ влади: хвилювання з обох боків табору загострилися до краю, по сайтах і форумах психоінженерів поповзли чутки, що співпраця з «Сомою» скоро розірветься. Як і розповідав Карманов, товариство психоінженерів розділилося на дві, а то й на три ворогуючі групи. Перша група приєдналася до засновників «Соми», значною мірою тому, що була відданою Вікторові Чижу, який зазнав слави як досвідчений практик, як людина прагматична і вкрай цілеспрямована. Ця частина психоінженерів проходила вишкіл у київському осередку Гімназії, вважалася найбільш зрілою і на січень 2011-го майже повністю контролювала процес розробки візуальних мов. Друга група, що складалася здебільшого з москвичів, непомітно відколовшись, займалася в основному темою нейроінтерфейсів у співпраці з приватною московською компанією «Нейродайнемікс».

Ця друга група симпатизувала радше самому Гурову та їхньому партнеру по аватарах, мільйонеру Осипу Айзеку. Серед них було більше радикально налаштованих, і сказати б, політично заангажованих учасників. Вони вивчали Дугіна, обожнювали Гейдара Джемаля, Широпаєва й інших традиціоналістів, а у співпраці з «Сомою» вбачали своєрідний ідеологічний компроміс. Карманова вони вважали представником тлінних прозахідних інтересів, що символізували, якщо вже відкинути езопову мову дипломатії, царство Антихриста. На тлі геополітичної доктрини Російської Гіпербореї, сповідуваної Гуровим, Карманов сприймався як мінімум людиною заблуканою, не виключено, що агентом ЦРУ, а якщо вже закопуватися зовсім глибоко в розмови у курилці — тим самим демонічним «Мармеладным», що його оспівувала співачка Катя Лель і в кому послідовники російського гіперборейства вбачали ніжно-рожеву іпостась Князя Пітьми.

Карманову не довіряли, і Гуров, здається, не спішив розвіювати сумніви своїх учнів. Він був далеким до підкилимних ігрищ, однак ніколи не приховував, що готовий співпрацювати з марґінальними силами типу російських націонал-більшовиків чи українських ультраправих, якщо ті допоможуть реалізувати його власні проекти. Звісно, таке бачення Гурова уже не можна було назвати науковим проектом — ішлося про формування підвалин нового політичного світу. Гуров претендував на те, що в разі торжества психотехнологічної революції наступною цивілізацією, яка підніметься з хаосу, буде цивілізація волі, цивілізація надлюдей, які підкорили в собі тваринне начало і прийшли до вищої точки реалізації себе як свідомого суб’єкта — екстазу неперервної творчості. У цьому місці психоінженерія як технологічна дисципліна закінчувалась, і починався густий православний містицизм, замішаний на Бердяєві, Геноні, російських «космістах» і націонал-реваншистах. Прибічники саме цього Гурова — Гурова як ідеолога нової цивілізації, що кине виклик західному молохові споживання, Карманова недолюблювали, а психоінженерів, які приєдналися до роботи над проектами «Соми», вважали «наслажденцами», тож на форумі психоінженерів точилися криваві священні битви, відомі як «холівари».

Особливістю психоінженерних холіварів було те, що їх розпочинали люди, далекі до практичної роботи, які відстежували хід експерименту в себе в квартирі десь у Москві або Пітері, не маючи ані власної стабільної практики, ані уявлення про те, чим реально займаються люди в Барибіно чи в Калузі–2. При цьому вони, виблискуючи аналітичним розумом, відстежували появу в пресі нових публікацій, присвячених психотехнологіям, аналізували репліки Гурова і Карманова, що у спотвореному вигляді (бо ніхто з них Карманова на власні очі не бачив) доходили до цих дискусантів, і доходили висновку, що скоріш за все, Карманов «волочить» інтереси Америки, що він — за неоконс’юмеризм, і тільки ледь кращий за тих лібералів, на