В. М. Горобець - Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького

20 до 26 тисяч татар. Недобитків, що вирвалися з оточення, було перехоплено поміж Каневом і Черкасами О. Дашковичем і Ю. Слуцьким. Кількість загиблих кримців, можливо, дещо й перебільшена джерелами, але в іншому випадку перемога й не набула б такого резонансу в Європі. Секрет численних втрат легко розкривається за допомогою С. Герберштейна та М. Бєльського. Сигізмунд Герберштейн пише, що Острозький атакував татар, коли ті «відпускали коней пастись, різали [худобу] й бенкетували, а потім лягали спати», тоді князь «із першими променями сонця нападав на них й учиняв їм повний розгром». Польський хроніст додавав, що вояки Острозького в Ольшаницькій битві спочатку захопили татарських коней і змусили їх битися пішими. А це в умовах глибокого степу унеможливило для кочовиків відхід і прирікало їх на поразку. Можливо, багато степовиків просто замерзло в степу. Князь Костянтин Острозький у супроводі 700 полонених татар прибув до короля у Краків, де йому було влаштовано великий тріумф. Старовольський писав, що Острозький став єдиним воєначальником, якому було влаштовано тріумф у Вільні і Кракові. До речі, це була остання військова перемога К. Острозького, який незабаром помер. За своє життя, за свідченням папського легата Якуба Пісо, князь здобув 33 перемоги над татарами.

Розголос про перемогу на Київщині розлетівся за кордон. Причому деякі країни, передусім Угорщина, навіть спробували взяти з цього конкретний зиск. Угорські посли з 1526 р. просили поляків надіслати до них війська на допомогу. І якщо спочатку йшлося про вояків саме з польських земель, то вже в листопаді 1527 р. посол Ян Статіліус писав Яну Тарновському про надсилання додатково п’ятисот литовських лучників і двох тисяч татар, очолюваних О. Дашковичем. У травні 1528 р. французький і угорський посли просили князя К. Острозького завербувати й відіслати до Угорщини татарський загін, очолюваний тим же О. Дашковичем.

Ольшаницький удар виявився настільки потужним для ханату, що Крим не зміг навесні того ж року зашкодити Литовській державі випустити з полону Ших-Ахмата. Цим актом литовський уряд створював серйозну небезпеку для Кримської держави, оскільки Ших-Ахмат міг, якщо не відновити Велику Орду, то принаймні згуртувати Астраханський ханат, заволзькі й ногайські орди проти Криму. Євреїнівський літопис так змальовує процедуру звільнення екс-хана: «Тієї ж весни по Великодню царя заволзького відпущено з Литви на царство Заволзьке до сина його, і проводжали його багато повітів до Києва, а з Києва пенежні люди на полі вже зустріли його, які на зустріч його послані були від сина його. Ті його в орду Заволзьку волості супроводили». Що ж стосується найближчої перспективи, то Вільну вдалося принаймні на півроку заблокувати Крим заволжцями й ногайцями. Це не тільки захистило південні кордони Великого князівства Литовського від походів перекопців, а й передусім відрізало їх від родючих південноукраїнських степів, що було згубним для економіки Кримського ханату. Тільки у вересні 1527 р. кримці спромоглися вийти за межі півострова. Військо, кероване Іслам-Ґераєм, напало на московські кордони, але прикордонні полки цієї держави вчасно зайняли переправи через Оку й після стрілянини змусили кримців відступити.

Оскільки компроміс 1526 р. не знімав протиріч між ханом і його племінником, то початок нового сполоху військових дій був лише питанням часу. Вже на початку 1528 р. у Кримському ханаті між прибічниками Саадета й Іслама Ґераїв почалися сутички. У березні того ж року Саадет-Ґерай І за допомогою турецьких військ завдав поразки конкуренту, причому в битві полягло багато кримської знаті. Восени 1528 р. Іслам-Ґерай відступив на Наддніпрянщину під Черкаси, просячи через О. Дашковича в уряду Великого князівства Литовського захисту й допомоги. Особливо наполягав царевич на отриманні «гармат і гаківниць і війська».

Перед Вільном відкривалися широкі горизонти для проведення старої, але перевіреної політики маніпулювання різноманітними ханами у Великому Степу задля досягнення власних цілей. Уже союзом із заволжцями й ногайцями було закладено першу цеглину в цій справі. Підхід же орди Іслам-Ґерая давав можливість взяти ініціативу у відносинах з Кримом у свої руки. Досвід такої політики був у Литовської держави чималий. За часи правління великого князя Вітовта (1392—1430) спочатку Тохтамиш (1397—1399), а потім Джелаль-Еддін (1410 р. і осінь 1411 р.), Бетсабула (зима 1413/1414 рр.), Кепек (1414 р.), Ієрем-Ферден (1416 р.), Кадир-Берди (1419 р.) Улуг-Мехмед (початок 1424 р.), переховуючись на території Великого князівства Литовського, намагалися за допомогою литовських військ здобути ханський трон у Золотій Орді. Саме за допомогою такої політики Вітовту вдалося перемогти могутнього темника Едигея і його Орду. З території Великого князівства Литовського, а саме Київщини, і за його збройної підтримки Хаджі-Ґерай зміг підкорити Крим і утворити там державу. Після його смерті, коли в Криму почалася боротьба за владу, ті претенденти на ханський стол, яким не пощастило в цій боротьбі, один за одним втікали до Литовського князівства: 1479 р. Нур-Девлет і Хайдар, 1491 р. — Ізтемір із племінником Девлешем. Причому Ізтемір, ставши литовським служивим царевичем, успішно воював проти Кримського ханату. Пам’ять про ці події жила й у 20-х рр. XVI ст., недарма Сигізмунд І нагадував Іслам-Ґераю, «що предкам твоїм й іншім царям багатьом в їх важкий час тут у Великому князівстві Литовському відпочивали і всяке добро їм багато бувало».

Крім ханів і їхніх дітей, нерідко було, коли до Великого князівства Литовського втікали представники татарської знаті та звичайні люди. Особливо масового характеру такі втечі набували під час вирування в степу міжусобних війн чи голоду. Наприклад, 1430 р. на території Литовської держави перебувало, за деякими даними, до 40 тисяч татарських вояків. Як писав Вітовт лівонському магістру: «До нас прибула незчисленна кількість татар з межі Києва, які втомилися від війни... й прохають дружнього нагляду з нашого боку».

Тому не дивно, що Іслам-Ґерай, як уже зазначалося, 1525 р. звертався з подібним проханням до Сигізмунда І і отримав схвальну відповідь. Певно, ще до приходу Ісламової орди, до українських земель прикочовували якісь татарські чамбули. Адже не на порожньому місці в угорців виникла ідея про вербунок татарських вояків, про що говорилося попередньо, і, що не менш важливо, якийсь татарський загін перебував на угорській службі. Та й С. Герберштейн за ці роки подає історію, коли О. Дашкович напустив татарський загін на московські землі.

Уряд Литовської держави швидко зорієнтувався в цій складній ситуації і без зволікань надав Іслам-Ґераю та його людям землі поблизу Черкас для кочування, прислав їм кожухи на зиму, а на літо — тканини. Таким чином, Черкасько-Канівський район, як і 1397 р., коли там кочував Тохтамиш, знову повинен був відіграти роль плацдарму для наступу на