Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

мирна тиша, недоторкана самотність. Десь нагорі люди можуть мірятися в боротьбі та перегонах, можуть святкувати й убивати — я так мало маю до цього стосунку, як і полеглі. Десь нагорі були нужда і голод, пожежі і страти, там був суд. Так, нагорі час плів своє божевільне плетиво із зашморгами та колючим дротом. А тут унизу все було гарне, як шовк, без барв і без візерунків, і врешті нитка непомітно прослизала крізь пальці. На ній не було жодного вузла, жодної колючки. І жодної батьківщини.188

То була близькість до растру; «висмикування ниток» належить до гіпократичних ознак смерті. Цей розділ я хотів би закінчити згадкою про інший феномен.

Пробудження, я маю на увазі щоденне пробудження, щораз супроводжує зусилля орієнтації. Особливо коли пробудження є раптовим; компас зазнає повного відхилення. Якщо вночі нас щось злякає, нам важко зорієнтуватися за віссю симетрії; кожному відоме це дивне зусилля. Часто воно може тривати досить довго, аж поки буде визначене положення тіла в кімнаті.

Древні любили порівнювати сон зі смертю, вони також вважали, що в сновидіннях ми живемо, як боги. Про це можна мати різні думки, однак нам здається, що наш день обкрадають; це відчуття примушує нас повернутися в час.

«Прожив, як боги, я раз один!» — деякі сновидці так ніколи й не повертаються або ж, подібно до Скарданеллі[360], на роки заклякають у проміжному царстві. Багато хто прокидається в радісному настрої, ще більше — в сумному, але завжди бракує, знаємо ми те чи ні, якоїсь додаткової сили, що дрімає всередині нас.

189

«Не мати нічого спільного з історією» — то більше, ніж просто приємне відчуття. І навіть більше, ніж тимчасове звільнення; це звільнення від часу, це відпущення гріхів, яке надає собі кожен. Це почуття зміцнює людину навіть на шляху до місця страти. Вона переживає його як «зависання в іншому світі» (де Рео[361]). А світ сприймає як такий, який уже їй не належить.

Таке почуття є одним із дарунків, які приносить сп'яніння. Це своєрідна репетиція. Мак з давніх-давен є синонімом сну й забуття, окрім того він має властивість майже безкінечно розтягувати час — не час годинника з його всемогутнім світовим примусом, а той час, який є прихистком та власністю заразом присутніх і відсутніх. То велика розкіш — мати свій власний час. Тож цю розкіш завжди розглядали як різновид розпусти. «Люксус», «люксурія». Особливо це стосується сьогоднішнього дня, коли над нами панують годинники. Той, хто має свій власний час, є підозрілим. Ліс залишається навіть тоді, коли вирубати всі дерева. Там — інший час, так само як і в лісі ченця з Гайстербаха[362].

«Що, в біса, роблю я на цій галері?» — каже Мольєровий сновидець Жеронт[363], коли прокидається серед сірого, позбавленого сенсу часу. Синхронізація, переведення усіх, навіть найвіддаленіших, місцевостей на «нормальний» час є головним завданням клерків. Про таку необхідність у зв'язку з «вибіленням» буде сказано детальніше. Відчуття сильного похмілля неминуче там, де синхронізація з нормальним часом переходить у сфери, які за своєю природою призначені віддалятися від нього, як, приміром, музика. Тут відсутнє стає безпосередньо усвідомленим.

Додаткові нотатки про опій

190

Про растр. Сьогодні у нас 1 листопада 1969 року; після короткої перерви в написанні цього рукопису я повернувся з Аґадира[364]. Там, перед золотою дюною, dune d‘or, пісок настільки дрібненький, що такого я ще не бачив на жодному пляжі. Кожна з хвиль, що довго розкручуються, залишає на цьому пасмі свої сліди — ніжне плетиво, річні кільця старих дерев, борозни ліній життя, дороговкази з ромбоподібних візерунків, хвости комет, до яких пристають намиті камінчики й мушлі. Пісок утворює своєрідний растр, яким майстерно послуговуються хвилі. Його надзвичайна дрібність спричиняє те, що нероздільна[365] сила матерії проходить через найтонший растр. Пісок і хвиля, земля й вода, Нептун і Ґея[366], час і простір поєднуються у світлі африканського сонця у ланцюг космічних презентацій. Тут є також рухомі віддалені картини. Кожна хвиля стирає старий візерунок й залишає новий.

Та предметів тут не бракує. Протягом двох тижнів я займався відносно невеликими предметами, але бачив і великі у світлі прибою — велетенського ската, кістяк дельфіна, пальмове дерево, викинутий на берег човен.

Центральним питанням критики мистецтва й, напевне, найголовнішим є ось яке: наскільки близько митець може підійти до растру. Переді мною гарна картина Бернара Бюффе (нар. 1928), на якій зображено ската; рибина лежить на цегляній підлозі: тут растр здається грубим.

Заслуга Ґастона Башляра в його короткій, але глибокій розвідці «La flamme d'une chandelle[367]» (1964) полягає зокрема в тому, що йому вдалося натрапити на зауваження Жорж Санд, яке підводить ближче до нашого питання. В «Консуело» вона розмірковує над тим, яким чином Рембрандт на одній зі своїх картин за допомогою розпливчастої градації світло-брунатної та темно-брунатної барви зміг створити враження об'ємності, та ще й таким чином, що значення зображених предметів завдяки цьому непевному світлу змінилося так, ніби вони поринули в нероздільне й повертаються з глибин у новому сяйві.

Це місце є доволі показовим як щодо значення, так і неважливості предметів. Звісно, у мистецтві йдеться не про те, що зображено, а про те, як зображено; мотив сам собою менш важливий. Якщо стиль стає усталеним і починають домінувати технічні зв'язки, тоді можна буде спостерігати поворот до нероздільного, який не зможе привести далі, ніж до растру. Все це не так проникнення, як відступи зі світу уявлення; вони зазнають кульмінації в трагічних конфліктах, якщо збігаються з фазами, в яких буде досягнуто майстерності. Морози пізньої осені, медузи, які виринають із морських глибин у затінку Кордильєр.

Вплив растру можна радше відчути, ніж довести, — в матеріальному світі він вимагає такої ж свободи сприйняття, як розпізнавання метафізичних елементів у елементах духовних. Невидимі структури, перенесені в іншу посудину, стають видимі, подібно до витонченої будови атомів у