Валерій Ананьєв - Слiди на дорозi

застрибнув на свою машину з боку двигуна. Сильно вдарив прикладом два рази у башту і крикнув своєму навіднику:

— Не стріляй! Я залажу в машину!

— Давай! — почувся крик з вежі.

Я стрибнув і завів БМД. Ні, я не збирався нікуди їхати. Я просто виконував інструкції.

На дорозі нікого не було. Мабуть, цього разу вони лізли тільки по зеленці, без техніки.

* * *

Вперше я вистрілив і побачив, як випущені мною кулі поклали людину. Чи поцілював я раніше в когось? Не знаю. Я не був із тих, хто шмаляє направо й наліво. Мій палець натискав на спусковий гачок лише тоді, коли на те були серйозні підстави. Коли я бачив якийсь рух, або мені здавалося, що там був рух. Тому порівняно з деякими колегами можна було подумати, що я взагалі не стріляю. Може, я не маю рації, але завжди несерйозно ставився до тих, хто випускав магазин за магазином. Звичайно, іноді було необхідно просто стріляти, щоб подавити вогонь супротивника, але кількість таких випадків можна порахувати на пальцях руки того хлопця, який підірвався разом зі мною на гранаті. Цікаво, йому встигли пришити пальці?

Я все промотував у голові сцену, як ще дві черги поцілюють у лежаче тіло. Я не дуже добре бачив, тому деталі домалював у своїй фантазії. Як я вже згадував, з поганим зором я досить непогано стріляв. Тільки раніше лягали ростові мішені, а тепер там було тіло живої людини, чиї м’які тканини рвало від куль, що врізались у них. Цікаво, він був живий, коли я стріляв у нього повторно, чи помер вже після перших влучень і впав замертво? Хоча за весь час, проведений тут, мені ще жодного разу не доводилося бачити, щоб у людину потрапляла куля, і вона одразу вмирала. Напевно, таке тільки в фільмах буває. Він лежав, його внутрішні органи були розірвані, йому було боляче, може, навіть були пробиті легені й він захлинався кров’ю, і тут у нього влучають ще кілька куль. Що він відчув? Сподіваюсь, я влучив йому в голову або серце, і він не мучився. А другий… чи вдалося мені його поранити?

Кілька днів я думав про це, немов би змушуючи себе відчути хоч щось, але мені було абсолютно байдуже. Чому? Чому на війні я нічого не відчував, крім голоду, бажання спати і спеки. Що зі мною не так? А може, все так? Може, так і має бути? Може, насправді ніхто нічого не відчуває, а всі емоції — це просто удавання, щоб не здатися байдужим? Не знаю… я навіть за домом не сумував.

Ні з ким не обговорював і нікому не розповідав того, що сталося. Та й не цікаво це нікому. На війні — звичайна справа. Знав тільки командир поста.

Я не думав про те, що буде далі, а жив тільки сьогоднішнім, ну, максимум, завтрашнім днем. А думки про те, що я можу померти, навіть не приходили мені в голову. Це неможливо. Я безсмертний. Хоча… чому тоді я ховався за пагорбом?

* * *

«Блін, ну і спека. А завтра, кажуть, буде ще гірше», — подумав я і попрямував у бік дерев у посадці, що росла вздовж дороги. Підійшов до одного з дерев і сів, спершись спиною об стовбур. Свій «ствол» поклав праворуч від себе, від’єднав магазин, подивився, який патрон перший — трасер. Приєднав назад. Що б ще зробити?

Знову нудно. Вже два дні жодного пострілу. Тільки черга з цивільних машин, що проїжджають через наш блокпост, створює якусь динаміку. Ще й сонце це вбивче так смажить, що ноги ледве пересуваєш. Не те що воювати, навіть фільм цікавий подивитися облом. Може, почитати що-небудь? «Слов’янськ» — прочитав я вже в сотий раз вертикальний напис на стелі з боку дороги. Начитався… Я, напевно, єдиний, хто ще не сфотографувався поруч з нею. Чому? А тому що це попса. Бути в тренді круто, Слов’янськ, Краматорськ в усіх новинах, а тут ти такий із крутим автоматом і увесь такий в окулярах та на тлі «Слов’янська»… можна потім дівчині своїй надіслати. Але через місяць буде наступне місто, про яке почнуть триндіти всі телеканали, через два — ще одне, і так кожна тема буде змінюватися наступною, і про Слов’янськ із Краматорськом всі забудуть. Та й дівчини у мене немає. А йти на поводу у трендів, які задають журналюги… краще я по-дитячому буду тихо бунтувати. А ще краще, посплю. Точно! Ось це крута ідея. Що ще робити в таку спеку, коли навіть жерти не хочеться. Моя черга чергувати не скоро, тож можна обід пропустити, піддатися безсиллю і провалитись у сон. Мої очі заплющились у передчутті солодкої дрімоти.

«Ррррррр», — завівся двигун БМД.

— Та вашу ж мать!!! — вилаявся вголос. Тільки я вирішив поспати, цю дуру вирішили оживити.

Хтось завів машину. Хмара диму вирвалась з обох колекторів і попрямувала в мій бік. У мене була думка встати і вийти з радіуса ураження отруйного газу (який і так уже зі свого одягу не виперу ніколи в житті), але через спеку у мене була така слабкість, що я не зміг себе змусити це зробити. Тому вирішив просто затримати подих в надії, що хмара швидко змінить свій напрямок, або ще краще, що машину зараз заглушать. Не вгадав, і мені все-таки довелося підняти свою ледачу дупу і вийти. Згідно із законом функціонування буття, як тільки я встав, машина заглохла. Але сформулювати своє невдоволення в яку-небудь чергову лайку не встиг: мою увагу привернула вібрація у правій кишені. Телефон. Засунув руку в кишеню, нащупав його, дістав, закрив долонею екран від сонця, щоб розглянути, хто телефонує. Дивно, номер прихований. Хто це може бути? Ще кілька секунд подумавши, відповідати чи не відповідати на дзвінок, натиснув на кнопку із зеленою трубочкою і спрямував динамік мобільника до вуха.

— Ульо, — зазвичай так я починав телефонну розмову. Мені здавалося, що це створює дружню атмосферу з самого початку розмови… так мені здавалося.

— Здаров, нігєр, — пролунав знайомий голос, що досить сильно мене спантеличило і навіть відобразилося на моєму виразі обличчя.

— Здоров, — привітався у відповідь рівним тоном.

— Чьо там, как оно?

— Жарко.

— Да, — людина засміялася, — тут не паспоріш. Как вообще твайо здоров’є?

— Та начебто без змін. Ти зателефонував запитати, як моє здоров’я?

— І ето тоже. Чувак, что-то ти напряжонний какой-то.

— Тобі здається. Просто трохи не очікував тебе почути.

— Да уж, — людина знову засміялась, а потім додала, — а