Бекс Хоган - Острови шторму та смутку. Гадюка

— Вочевидь, Торін перейняв звичку підбирати волоцюг. Більшість цього екіпажу — моряки, що не відповідають якимсь вимогам — насправді примхам — Короля, або ж ті, кого звільнили зі служби через дрібні порушення. Дехто — розбійники, що переосмислили свій шлях і тепер прагнуть спокутувати гріхи. Взагалі більшість із них чудово вписалися б в атмосферу «Діви».

На диво, це відкриття мене тішить. Таке відчуття, ніби тут усі свої серед своїх.

Ми завершили свою не надто ситну вечерю, і Бронн піднімається з наміром йти геть.

— Гадаю, мені варто поспати.

Я не менше виснажена, проте зовсім не хочу залишатися сама; не хочу, щоби він забрав із собою світло, яке мені приніс.

— Ти б міг лягти тут на підлозі, якщо не проти ділити зі мною цю каюту.

Він скоса дивиться на мене.

— Не думаєш, що це недоречно? Ти заручена з іншим чоловіком.

— Гадаю, Торін вдовольниться тим, що поряд зі мною — мій особистий охоронець.

Бронн фиркає:

— Ти не потребуєш захисту.

Проте хапає покривало і кидає його на підлогу.

Залажу в гамак, широко усміхаючись, — рада, що він таки залишився.

Перед тим як примоститися, Бронн задуває ліхтаря. Западає мовчанка, сповнена невимовним жаданням; цей вкрадений нами час — на ціну золота.

Бронн врешті порушує тишу, ніжно питаючи:

— Дозволиш мені тебе вчити?

Я бентежусь:

— Вчити чому?

— Ти добре б’єшся; хвала Ґрейс за її працю. Та щоб здолати Капітана, ти мусиш рухатися швидше, плавніше. Поки можемо, нам варто тренуватися.

— Пригадую, у палаці я добряче надрала тобі зад.

Він хихоче.

— А й справді! Я не хотів тебе образити. Просто немає меж досконалості.

Я кліпаю очима; усвідомлення того, що чекає нас попереду, вторглося в моє швидкоплинне щастя. Та Бронн вірить, що ми впораємося, і це заспокоює. Але мені доведеться зіткнутися з батьком у двобої і вбити його.

— Думаєш, я зможу це зробити? — я ледве ворушу губами.

— Я в цьому переконаний.

І коли я опускаю руку вниз, він міцно бере її у свою і не відпускає доти, доки сон не звільняє нас від важкої ноші.

Подорож на Захід триває декілька тижнів. Ми вже давно не зустрічаємо на шляху жодного корабля. Суша, рибацькі канали та торговельні шляхи залишаються позаду. Ми зовсім не ховалися, навпаки — лишали за собою приманки для мого батька. І він клюне на них. Ми вже розіслали океанських грифів із повідомленнями, щоби батько їх перехопив.

Наше завдання — відійти достатньо далеко, аби не викликати в нього підозр, однак достатньо близько, щоб катастрофа не трапилася ще до того, як приманимо його у Західні води. Тим часом у Гарлі та Бронна назрів хороший план.

Нам поталанило із погодою; пронеслося декілька бур, проте корабель усе витримав. Єдина справжня небезпека спіткала нас тоді, коли корабель натрапив на зміїну акулу. Хоч «Мститель» і набагато більший за її звичну здобич, ніколи не варто недооцінювати шкоду, яку здатна завдати акула. На щастя, ми її не зацікавили, і згодом вона, якийсь час пропливши поряд, зникла у таємничому підводному світі. Зате я зраділа появі тюленів-вертихвостів, що розважалися на хвилях: перед тим як пірнути по рибу, вони перекручувалися на гребенях. Вони сором’язливі, тому їх рідко можна побачити, і я вдячна за можливість спостерігати їхній магічний танець.

Ми з Бронном завзято тренувалися. Щодня ми сходилися у двобої; іноді до нас приєднувалася Ґрейс, і він показав мені, як використовувати мою швидкість, щоб компенсувати нею слабку статуру. Завдяки йому мої реакції пришвидшились, я стала спритнішою — відтепер я справжній професіонал уже з двома кинджалами в руках.

Як і планували, ми вже наблизилися до Західних вод, а батько за нами все не женеться — тож тепер ми чекаємо. Вже три дні ми спокійненько кружляємо собі довкола, а від нього ні слуху ні духу. Одного разу мені привидівся Пазур у нас над головами, проте цілком можливо, що я помилилася. У всіх нерви, наче натягнуті струни — усвідомлюємо, що знаходимося у самому центрі урагану, очікуючи на різню. Ми добре підготувалися, просто маємо контролювати емоції.

Ми з Бронном, як і завжди, тренуємося в парі, лиш сьогодні заховалися в моїй каюті, забажавши побути наодинці. За цих пару тижнів ми дуже зблизилися; години, проведені удвох, відновили атмосферу нашої юності, і бувало, ми так реготали, що забували про все на світі. Мені вже нема чому навчатися, однак ми обоє розуміємо, що час стікає, мов пісок поміж пальців, тож тренуємося знову і знову, аби лиш мати привід побути разом.

Складно рухатися в каюті, однак ми на це не зважаємо й обмінюємося ударами. У цю мить ми — справжні суперники, що не бажають програвати, і сьогодні я перетворюю брак простору на свою перевагу, підштовхуючи його ближче до стіни, аж поки він підступає до гамака і падає в нього. Я заливаюся сміхом, але він уже встиг схопити мене й притягнути до себе, тож за мить я вже лежу на ньому.

Ми обоє сміємося, але згодом стає не до сміху. Від напруження ми важко дихаємо; відчуваю, як його груди здіймаються під моїми. Я впиваюся його красивим обличчям, таким живим, таким рідним. Я завжди його кохала — і вже втомилася вдавати протилежне.

Я цілую його. Його губи м’які, наші подихи переплітаються, ми вагаємося, розуміючи, що не варто цього робити, але не можемо стриматися. А тоді він цілує мене ще палкіше; одна його рука занурилась у моє волосся, а друга лягла на талію — і ми стаємо єдиним цілим.

Він відхиляється, тримаючи моє обличчя у своїх долонях — і дивиться на мене з такою ніжністю, що я ледь не звиваюся від емоцій.

— Я кохаю тебе! — ці слова звучать наче обітниця.

— Я кохаю тебе!

Наші клятви мають значно більшу вагу, ніж усі на світі церемонії єднання.

А тоді ми знову цілуємося; наші тіла переплітаються із нетерпінням двох людей, що ходять по лезу смерті, тож усією душею жадають, щоби кожна секунда тривала якомога довше. У цей момент відчуваю лише тепло його шкіри, смак його губ, а ще — неймовірне почуття спільності, якого шукала все своє життя.

Враз корабель сильно крениться вбік — і ми мало не випадаємо з гамака. Чари, що вели нас стежинами екстазу, розвіялися. Це був наш час. Але він минув.

— Що це було? — я сідаю рівно, адреналін викручує мої вени.

— Ми щойно добряче крутнули правим бортом. Гадаю, у нас з’явилася компанія.

На