Василь Биков - Знак біди

Петрик вже не відповідав — він майже оглух і отетерів у безнадійній байдужості до садиби, жінки і насамперед до себе самого, бо якихось сил боронитися вже не мав. Вони щось там товклися — один світив скіпками, палячи їх пучками, дим густо валив до хати і крізь одчинені двері струменями спливав у сіни; тіні від цих гостей гачкуватими почварами ходили по стінах і стелі: то палахкотіло, то затихало полум’я скіпок, сліплячи його сльозливі очі і висвітлюючи навпроти присадкувату постать його ката з наганом.

— Гдє водка? Ґаварі! Ах, малчішь?..

Новий постріл гримнув, здається, гучніше за перший, сильно тріснуло щось у вусі, і Петрик, не втримавшись, повалився боком на край ослона. Він сильно вдарився клубом, руками вліз у якийсь бруд на підлозі, дуже боліло вухо, але поліцай не дав йому довго рачкувати по підлозі, стусонув чоботом у груди і за шкірку, мов щеня, знову підняв до стіни. Щоб не впасти, Петрик у цілковитій знемозі притиснувся плечима до шурхотливих газет якраз у тому місці, де вже чорнілися підряд три дірки од куль.

«Боже, за віщо?!»

— Ах ти, хутарская сволачь! Кулацкая вша! Зажімаєшь? Ну, палучай!..

«Тільки б відразу. Щоби не мучитись... Відразу...» — снувала в його голові мимовільна думка-бажання. Петрик ковтнув солону слинку і знову відчув велику байдужість до себе і до життя взагалі. Не встиг він, проте, зібратись і внутрішньо розслабитись перед останнім подихом, як знов гримнуло, вогненно-смердюче спахнуло раз, вдруге, втретє — засліпило, забило глухотою вуха, коліна його підігнулись, і він, обдираючи плечима газети, поволі сповз по стіні на підлогу.

Здається, на якийсь нетривалий час він знепритомнів, так млоїло в грудях і нічим було дихнути, очі його майже нічого не бачили в димному смердючому мороці, і тільки якимсь куточком свідомості він ще відзначив, що живий... Звідкись, немовби здалеку, прибились до його слуху голоси його вбивць:

— Що з ним довго панькатись! Кінчай, і гайда,

— Сам пусть даходіт!

— Дай я...

— Пагаді! Єщьо прігадіцца, — одіпхнув поліцая носатий і, ступивши до Петрика, трохи нахиливсь над ним. — Ти понял, слізняк? Нам водка нужна. Водка, панімаєшь? Нє сєводня, так завтра. Чтоб бил харошій запас. Понял? Іначє прідьом — распращаєшься с жізнью.

«Невже не вб’ють? — майже перелякано подумав Петрик, мляво, немов після непритомності, підводячись із підлоги. Зіперся об стіну, став на одне коліно, крізь дим подивився на хату. Скіпки всі догоріли, трохи світилось із грубки, де також уже прогоріли дрова, і останні головешки кидали багряний відлиск на затоптані дошки підлоги. Усі їхні четверо потворних постатей одна за одною посунули у навстіж відчинені двері, звідки низом по хаті розповзався вологий холод, тіло почала брати дрижа. Петрик натужно сперся на друге коліно, увесь тіпаючись від пережитого страху, холоду й невимовної образи — за що?

— Стару одлить?

— Чорт її не візьме. Сама очуняє...

То були останні їхні слова, сказані вже в сінях, потім під вікнами прогупотіли їхні кроки, вони стали тихшати, і все довкола завмерло.

21

Петрик якось звівся на ноги і, тримаючись обіруч за обідрані стіни, побрів до сіней — десь там була Степанида, жива чи, може, вже мертва. Переступивши поріг, він побачив у потемках босі її ступні — Степанида нерухомо лежала на розсунутій по долівці картопляній купі. На подив Петрикові, Степанида якось встала на ноги й, хитаючись, ніби п’яна, сама дібралася до запічку. На всі його волання вона мовчала, тільки тихо стогнала іноді, і він усе ходив по хаті — то носив їй води, то вкривав кожушком, то бідкався, гірко і щиро, а найпаче кляв тих поліцаїв, німців, війну. Він уже не защібував сінешніх дверей, тільки причинив — біс із ними, нехай ідуть, убивають, палять — все одно з ними не житимеш. Мабуть, життя взагалі пора закінчувати, нащо отак мучитись, нема ж на те вже ні сил, ані жодної потреби. Все одно вони не дадуть умерти по-людськи, своєю смертю — доконають силоміць; спершу, звісно, познущаються досхочу, допечуть, щоб ти там повісився за власним бажанням, — бо що ж іще можна вдіяти людині, для якої життя — нескінченна мука?

Тієї ночі він не лягав зовсім, трохи приткнувся на ріжку столу, щось ніби задрімав, поклавши голову на лікті, і на світанку прокинувсь майже від страху, що починається новий день — що він принесе? Але вже було ясно — не добро принесе він, а нові страждання і жахи, може, навіть смерть, бо скільки ж вони гратимуться у смерть, колись, мабуть, і виконають свою погрозу. Чорт із нею, з тією смертю, він перестав уже боятись її, убивали б тільки швидше. Шкода, війна, мабуть, тільки починається, багато чого він не побачить, а головне — не дізнається вже про краще. Либонь, таки буде воно колись, те краще. Але що ж... Так далі жити не можна. То не життя.

Здається, Степанида у запічку трохи затихла, перестала стогнати, чи не задрімала навіть, і Петрик вийшов до комірчини, знайшов свій кожушок на діжках біля жорен. Так він і не змолов жита — ні на хліб, ні на горілку, та більш і не молотиме, не заквашуватиме — нехай мелють і женуть самі. З нього вже досить. Коли немає іншого рятунку, що ж, горілка теж не рятунок. Нехай краще вб’ють просто так, ні сіло ні впало, хоча б за те, що він — людина.

Він вийшов із сіней надвір і не зачинив за собою дверей — навіщо? Двері тепер непотрібні, оті все одно відчинять і зайдуть, куди захочуть. Для кого тепер двері?

Пізній осінній ранок надсадно прояснював хмарне небо, затягнуте сірою млою картоплище з оголеним чагарником край яру; все довкола повнилося вітряною охолодою й вогкістю. Залишки рудого листя тривожно лопотіли на зчорнілому липовому гіллі, мокре листя за ніч густо вислало доріжку й стоптаний моріжок подвір’я, налипло на цямринні і мокрій лаві під тином.

Ця ніч під розстрілом щось порушила в Петриковій свідомості, щось непоправно зламала, збила ходу його думок зі звичного трибу, він не знав уже, що робити і куди йти. Кортіло, щоправда, піти кудись подалі од садиби, бо відчував, що тут його знову спіткає та сама навала, знову з’являться оті, з гвинтівками, і принесуть йому зло, коли не саму загубу.

На